«Раніше були цінності заробити, а зараз – вижити»

Коли вперше на в’їзді в Донецьк, де Путилівський міст, сталася сутичка, коли обстріляли машину військову, тоді це почалося. Ми сиділи вдома й не висовували носа. Виходиш на вулицю, а там свистить над головою. І розумієш, начебто XXI століття... Але там дійсно війна. І ніхто нічого не зробить, коли прилітає. І у двір до мене прилітало, тут всюди було.

Будинок, слава Богу, не зруйнований, але пошкоджені дах, вікна. Тричі склили. Потім уже так зимували, клейонкою забивали, тому що скла в місті не було.

Маму осколками поранило. Вона була на вулиці, коли почався обстріл, а я в хаті. Моторошно, коли всі кричали, [вона] в крові, а ти не розумієш, наскільки сильно її поранило.

На той час електричка єдина рятувала. Вона їздила в Красноармійськ [Покровськ]. Був такий час, коли електричку обстріляли – і її скасували. Ми всі намагалися вижити. А розмови єдині відбувалися: що це таке? як це може бути? коли закінчиться?

Думала, що в Слов’янську, коли по телевізору стали цей жах показувати, що там і закінчиться.

Зараз, слава Богу, усе функціонує. Єдине, що нам до Донецька було 20 хвилин їзди на автобусі [добиратися], усі туди їздили на роботу. Тут, крім Авдіївського коксохімзаводу, підприємств великих немає. З роботою проблема.

І ти нічого не зробиш. Від тебе не залежить нічого. Єдине, що страшно не за себе, а за дитину.

Мама говорила: «Збирайся й виїжджай». Я кажу: «Куди?» Тим паче, поїдеш, тут усе розкрадуть, рознесуть. Потім повертатися буде нікуди. І так ось сидиш, охороняєш. Звичайно, хто мав можливість, ті виїхали. Я не змогла залишити стареньку маму.

Раніше були цінності, щоб заробити, щось купити, а зараз – щоб вижити. Просто вижити...