У Валентини Миколаївни цукровий діабет, а через переживання під час війни і вона, і її чоловік перенесли інсульти. Ще б пак – їх будинок пошкодив обстріл, і вони тепер вимушені тимчасово перебувати у чужому житлі

Я жила в селищі Комишуваха Запорізькій області. У мене цукровий діабет. Сім’я – чоловік, свекруха, двоє доньок. Нормальне було життя, чоловік та свекруха на пенсії, діти всі влаштовані. А тепер побросали домівки, та пороз’їжджалися. З 30 на 31 травня був великий обстріл - попало і в наш дім. Прийшлось покинути домівку, і зараз скитаємося. Внук у Польщі, дуже тяжко, та ми тримаємось. Віримо в наші сили, в наших воїнів.

Ми спали, а дочка з третього поверху спустилась і сказала: «Мамо, нас бомблять». Я не могла повірити, адже в нас родичі в росії. Тоді мама подзвонила братику й каже: «Братичок, ви на нас напали». А він не може повірити, каже: «Та ні, ніхто не нападав!».

Це була остання їхня розмова. Більше не спілкуємося: вони не вірять, що нас бомблять, що дома зруйновані, сім’ї.

Слава Богу, що є вайбер, і можна з онуком поспілкуватись.

Ми трудолюбиві. Я запаслива, кожен день живу наперед, і зараз стараюсь, щоб усе в нас було: і печене і варене, щоб могли свята собі влаштовувати. Раніше було безтурботне життя – думаємо: ось пенсія, нарешті будемо спокійно жити, діти влаштовані. А зараз - не знаємо, що нас жде через годину.

Дав Бог нам, своєю машиною ми виїхали. Спасибі знайомим: люди виїхали у Львів, і нам квартиру предоставили. У домівки ми навідуємось, позабивали вікна. Спасибі владі нашій, дуже допомагають, вони дуже піддержують населення. Подзвониш – вони завжди поруч. Я дуже рада, що в нас такий голова селищної ради. Ще ми зробили підвал, і коли на нас напали, ми його облаштували - а перед цим 30 років туди не заходили. І зараз люди, в кого підвалів немає, ними користуються.

Ми вже другий раз із чоловіком пережили інсульт, так що здоров’я порушено - потрясіння великі.