У дитинстві ніколи не розуміла, коли в листівках писали «мирного неба над головою». Завжди думала: ну навіщо? Люди ніби нормальні, здорові, цивілізовані. Ніколи не розуміла, навіщо це бажають. До певної миті.
Коли війна тільки починалася, дико дуже було, дуже страшно було. Нерозуміння, чому, навіщо це взагалі потрібно, і як у цьому в усьому жити.
Вперше зіткнулася з війною, коли влучили в школу. Там завод є і поруч розбиті будинки, машини перекручені, усі паркани побиті. Мені страшно було дуже.
Одного разу за мамою йшла з татом, і почали стріляти дуже сильно, дуже. У мене прямо паніка почалася, істерика. Ну, а до мами йти довго, її зустрічати з автобуса. Тато почав швидше йти, забирати маму, ми ж не кинемо її одну.
Війна – це страшно. Більше цінувати почали все. Раніше я вважала: родичі живуть поруч, ну і живуть, нічого такого. А зараз їхати до хрещеної треба більш ніж добу. Раз на рік до неї їжджу тільки, на літо.
Хочу миру. І щоб усе було по-старому.
.png "Імена")
