Валентині дуже шкода всього, що розбили росіяни на українській землі. Ціле літо вона разом із земляками потерпала від відсутності світла, води і газу

Мені 71 рік, проживаю з чоловіком у Дружківці. Йому 75 років, він уже 20 років з переломом перелом шийки стегна – тільки по квартирі ходить, оце ми так і живемо. Я працювала до війни у школі медичною сестрою. І зараз би ходила на роботу, якби працювали школи. Живемо ми в квартирі, ще є у мене клаптик землі, дачний. Потихеньку ходжу туди, працюю. А  зараз оце так, вдома. 

О четвертій ранку ми почули оці вибухи. Було страшно. Звідки ми знали, що воно і чого воно? Ніхто не очікував, що розпочнеться війна. Я пішла на роботу, там після цих вибухів усі співробітники прийшли перелякані. А діти в школу не пішли.

Потім ми дізналися, що від вибуху на посьолку порушилися п’ять будинків, люди постраждали. Жах був з першого дня. 

Тим літом уже у травні відключили воду і газ, а електроплиток у нас немає. Почався ажіотаж на базарі, у магазинах, поки ми придбали оці електроприлади, бо ні їсти приготувати, нічого. Звикли до газу. У нас і гаряча вода була постійно, а так - залишилися без нічого. Ну, потроху все почали готувати на електроплитках, але дуже тяжко було без води. 

У нас майже три місяці не було води. Її стали підвозити машинами. Літо було дуже спекотне, ми годинами стояли в тих чергах за водою, підривалися, тягаючи ту воду.  Благо, що моя дачна діляночка поряд із річкою – то ми підемо там із сестрою покупаємося, а тоді по балончику води тієї тягнемо сюди, бо жара, і посуд помити, і попрати треба, і все. Дуже тяжко було без води. 

А як опалювальний сезон розпочався, поступово людям стали підключати газ, опалення стали давати. Перенесли ми дуже багато, звичайно.

Більше всього шокували оці обстріли. У нас розбили школи оці ракети. Прильоти були і в будинки. В дитячі садочки також летіли. Порушили школи, порушили дитячі будинки. Наш будинок не порушили, тільки вікна повилітали. 

Є у мене така приємна подія - у нас на річці з’явилися лебеді саме в цю осінь. Такі гарні! Як побачу - мені так радісно на душі. Їх чотири: два дорослих і два молодих. Прийду, постою біля них, полюбуюся, покормлю. Вони вже звикли до людей, і як хтось іде, одразу підпливають до берега. Так радує мене оце. 

Більше всього мені хочеться, щоб настав мир. Обов’язково щоб все працювало. Хочу, щоб усі поля зелені були, щоб все засаджено було, щоб мир був, щоб робота людям була обов’язково. Я думаю, повернуться люди. Чекаємо, щоб усі заводи наші запрацювали. Хлопців, що погибають, дуже шкода.