Мені 33 роки. Я жила зі своєю родиною в місті Миколаїв. 24 лютого все гриміло і здригалося, бо росіяни бомбили аеродром, розташований неподалік. Була заграва. Потім ракети літали, танки їздили, була стрілянина. Ми злякалися. 

Війна згуртувала людей. Коли після вибуху ракети у нас вилетіли вікна, люди допомогли нам забити їх плівкою. Ми також допомагали іншим. 

Ми виїхали на Хмельниччину, бо у Миколаєві щоденно відбувалися обстріли. Я хвилювалася за дітей. Зараз дуже важко. Є і психологічні, і матеріальні труднощі. Ми покидали рідну домівку зі сльозами на очах. 

Найбільше шокувала втрата близьких і знайомих. Страшно, коли над головою пролітають ракети. Постійно знаходимося в стані стресу.

Родичі роз’їхалися по різних областях України. Іноді бувають перебої зі зв’язком, але здебільшого можна додзвонитися. Ми спілкуємося.

Україна обов'язково переможе. Залишається тільки дочекатися, коли скінчиться цей  жах. Буде тяжко все відновити, але поступово все налагодиться.