Я пішла в ніч на роботу, коли почалася війна. Не знала новин. Мене начальник відпустив. Не могла повірити. Але коли побачила, як літаки бомбили наше село і сусіднє, то довелося повірити, що це дійсно війна. 

Сім’я в нас велика, ще й двоє маленьких діточок народилося, двійнята. А тут почалась війна. Ми всі залишились без роботи. Це було найстрашніше. Не знали, куди дітей ховати. В підвалі переховувалися, жили там. Діти почали хворіти, тому що було сиро, холодно. Ракети літали щоранку, щодня. 

Дякую сільраді, що пайки нам видавала. Спочатку, коли в магазинах нічого не стало, а нам треба було кашу варити дітям, мені в магазині сто грамів останніх цукру віддавали. Я просила, бо дітям кашу варити не було на чому. В усіх магазинах прилавки були порожні. Потім почали гуманітарку привозити. Ми нею рятувалися. 

У нас в Росії родичі є - вони від нас відвернулися. Сказали, що ми самі себе бомбимо. А я відповіла, що їм мізки задурманили. Хіба я не бачу, що тут російські літаки літають і бомблять? Страшно від того, скільки людей помирає, скільки хлопців хоронять молодих. 

Мій зять пішов у перші дні воювати, з війни інвалідом повернувся. У нього сину 15 років. 

Я не змогла звідси виїхати, бо в мене мама старенька, 79 років. Куди я її потягну? Я не змогла свою собаку залишити. Вона дуже плакала, коли дивилась на мене. Усе життя тут прожили. Куди нам тікати? Дякую, що сільська рада нам гуманітарку видавала. А діткам кашу давали, памперси. Ми без роботи всі залишилися. Як хочеш, так і живи. 

Я не знаю, коли це все закінчиться. Шкода, що такі молоді долі всі покалічені. 

Мрію жити на своїй Батьківщині – Україні, і щоб діти були здорові, щоб не страждали. А хлопці поверталися додому живими.