Я зі Снігурівки. Працювала в державних установах. Уже 16 років на пенсії. У мене один син, він працює на залізниці. А більше немає нікого. Ми нікуди не виїжджали. 

Перебували в окупації, усе бачили на власні очі: як бомбили, стріляли, хати розбивали. Страшно було.

Не було ні води, ні світла. Магазини в нас не працювали. Пізніше нам люди возили продукти з Херсона, і ми платили втридорога, щоб хоча б хліба купити.

Дуже було приємно, коли нас звільнили, коли ЗСУ зайшли з нашими прапорами. Ми бігли їх обіймати, раділи.

Хочеться миру й онуків побачити. І зустрітися з рідними.