Село почали обстрілювати після початку війни. До останнього я в це не вірила. Коли ракети літали над будинком, сумнівів не було, що почалось щось страшне. З чоловіком доводилось ховатись у підвалі. Там у мене стався напад через клаустрофобію. Тож в укриття я більше не ходила. У селі був дефіцит продуктів. Привозили гуманітарну допомогу. Чоловіку потрібні були ліки, тому ми вирішили виїжджати.

На машині ми евакуювались з рідними. З собою взяли мало речей. Думали, їдемо не надовго. 

Зараз з чоловіком живемо в Запоріжжі. Поряд з нами і наші діти. Два мої сини воюють. Дуже хочу миру та повернення синів додому. Сподіваюсь, що у майбутньому дадуть хоч якесь житло.