Наталія Анатоліївна з оптимізмом дивиться в майбутнє. Після війни вони з чоловіком планують вчетверте стати батьками, а також хочуть розширити свій бізнес, щоб забезпечити робочими місцями якомога більше людей. 

Мені 40 років. У мене є чоловік і троє дітей. Ми мешкаємо у селищі Билбасівка Донецької області. Неподалік від нас живе моя мама та батьки мого чоловіка. Ми не виїхали, бо займаємося підприємницькою діяльністю й відповідаємо за своїх працівників. У нас багато знайомих, які не виїхали через те, що ми залишились. Вони говорять: «Ви для нас, як маячок, як гарантія того, що все буде добре». Їм спокійніше поряд з нами.

24 лютого ми прокинулися після перших вибухів. З 2014 року ми звикли до таких звуків, але ці були надто гучні. Я одразу зрозуміла, що почалася війна. Відкрила вікно й побачила, як над нашим будинком пролетіли ракети. Було моторошне відчуття.

Найскладніше було дістати ліки. Мама мого чоловіка хворіє. Їй потрібно щоранку й щовечора пити таблетки для серця. Ми замовляли необхідні препарати через інтернет, а знайомі привозили їх, бо пошта не працювала. Коли Укрпошта відновила роботу, забирали замовлення у відділені. Також діставали ліки через волонтерів.

Дуже погано, що ми починаємо до всього звикати. Спочатку боялися, коли пролітав літак чи гелікоптер, а зараз – не реагуємо. Так не повинно бути.

Під час війни ми з чоловіком зрозуміли, що хочемо мати четверту дитину. Але лікарні ще не повністю відновили роботу, тому почекаємо до перемоги. Хочеться, щоб скоріше закінчилася війна, бо хлопці мають бути з дружинами, а не в окопах.

Після війни я хочу надати людям якнайбільше робочих місць, хочу, щоб до нас у селище поверталася молодь, бо де молодь – там життя. Тим паче, Слов’янськ – курортне місто, воно відбудується. Хочеться, щоб весь світ побачив, як наша країна підніметься.

Я підготувала вишиванку до святкування нашої перемоги. Вона висить та чекає свого часу. Хоча я згодна й у теплій куртці святкувати, якщо переможемо взимку. Не має значення коли, аби тільки швидше.

Є такі квіти, які потрібно посадити влітку, щоб вони зацвіли наступної весни. Саме такі я саджала, коли у нас йшли бої. Сусід запитав, навіщо я посеред літа саджаю квіти, адже вони засохнуть. А я відповіла, що вони наступного року зійдуть і зацвітуть. Він засумнівався, що ми доживемо до того часу. Але я впевнена, що все буде добре. Потрібно мати надію. Я вірю, що перемога буде за нами. І буде весна, і будуть квіти.