Лідія з родиною доньки виїжджала з окупації. Коли село деокупували, вони повернулись додому. Обстріли знов почастішали, але тікати людям нікуди
Мені 53 роки. Мешкаю в селі Павлівка Баштанського району.
24 лютого я ночувала в доньки, зять був на роботі. Він нам подзвонив і сказав, що почалася війна. Я забрала доньку та онуків до себе. Малій онучці був тільки місяць.
Ракети над головою літали. Почалися прильоти. Не було світла, води. Ми сиділи при свічках, боялися лягати спати з дітьми. Стара хата в нас, від вибухів усе падало на голову, сипалося, вікна випадали. Уламками дах пошкодило. У дочки господарчий двір побило. Ракета прилетіла прямо у двір, розбомбила кухню, дитячий майданчик, сарай.
У нас була машина, ми в чому були, у тому й поїхали. Виїхали дочка, зять, онуки та я.
Мама моя залишилась. Їй 71 рік, вона ледве ходить. Боялася, що в неї хату відберуть, якщо вона поїде. Так і прожила дев’ять місяців в окупації.
Коли росіяни були в селі, то людей на вулицю з двору не випускали, сказали сидіти по дворах. Лазили по хатах, по погребах, щось видивлялися. Машини забирали, «пралки» - все, що хотіли. Автоматами погрожували. Нашу маму не чіпали - бачили, що вона ледве ходить.
Ми повернулись додому, щойно дізнались, що нашу Снігурівку звільнили. Тепер нас знову обстрілюють. Сьогодні був приліт біля кладовища і вибухи. Вчора дрони літали. Лягаємо спати – і знову переляк. Але тікати нам більше нікуди.
