Я живу з чоловіком у Нікополі. Маємо інвалідність, болять ноги. З першого дня війни живемо під обстрілами. Поки в нашу хату не влучило, але я розумію, що це може статись будь-якої миті. У підвал побігти ми не можемо. Живу у постійному стресі. Води у місті немає. Питну привозять, але її дуже мало. Я очищую технічну воду. Гуманітарну допомогу я не можу піти отримати, а адресно її не завжди привозять. 

Я дуже хвилююсь за дітей та онуків. Іноді вони приїжджають. Кожного дня розбиваються будинки,  летять дрони. Я чекаю, коли  війна закінчиться. Хочу, щоб мої онуки жили в мирі.