Неловко Ірина Юріївна, 17 років, м. Сєвєродонецьк, Луганська обл., Ліцей № 1
День, коли для мене почалася війна
Читаю в Івана Франка: «Щастя ніколи довго не триває. Щастя все – день, година, хвилина». Як влучно сказано!
Часто не помічаємо того, що саме хвилина до кінця уроку – і тебе не викликали. Усього година до зустрічі з рідною людиною, а здається, що ціла вічність. День… Один день… День народження, День матері, День батька, День міста… І таких щасливих мирних днів було…
Пам’ятаю травень 2014 р., у Сєвєродонецьку (нині обласний центр Луганської області) з'явилися озброєні люди, так звані бойовики, які почали захоплювати урядові установи: прокуратуру, СБУ, поліцію. Так окупували місто. Моторошно. У моїй школі готували бомбосховище. Навкруги метушня, усі нервували, чимось одне одному допомагали. Нам, школярам, пояснювали, як діяти в критичних ситуаціях, влаштовували навчальні тривоги. Навколо були мої давні друзі, улюблені вчителі, і все здавалося недостовірним, непереконливим, якоюсь несподіваною історією, але з дуже сумним сценарієм.
У червні всією сім'єю виїхали з Сєвєродонецька до санаторію, що на Житомирщині. Я зрозуміла, що щось уже почало змінюватися в моєму житті, житті родини. Не знаючи того, як скоро повернемося, брали з собою найнеобхідніше.
Це війна? Що станеться з нашою домівкою? Що робити далі? Коли повернемося? Чи обіймемо близьких? Ці та інші питання непокоїли батьків. Тоді я мало що розуміла.
Щодня дзвонила бабуся з Лисичанська (неподалік від Сєвєродонецька), запитувала про наше здоров'я та казала, що з їхньої хати, якщо вийти на вулицу, можна почути звуки вибухів та стрілянини… Нова реальність і лякала, і дивувала.
Одного разу, коли гуляли з нею по Лисичанську, повз нас проїхала вантажна машина, зверху сиділи молоді люди у військовій формі та махали нам руками. Бабуся тихо промовила: «Хлопчики їдуть!..» та ледь не заплакала. І в моєму серці теж щось стислося – відчувала любов та гордість!
Подарунок від батька.
Мабуть, по-справжньому відчула той день, коли для мене, уже не дитини, а дівчини-юнки почалася ВІЙНА, коли батько оголосив, що йде служити.
Пожежний, ветеринар, військовий. Тато завжди хоче рятувати та чимось допомагати – ось і став захисником. Він каже, що інколи було нестерпно важко. Три рази виступав на першій лінії, дивився у вічі ворогові…
Той день, коли батько повернувся якраз на мій День народження, не забудеться ніколи! Кращого подарунку годі й було чекати!
«Лиш боротись – значить жити!»
Пишаюсь батьком, як і ті діти, що ще чекають… Боротьба продовжується. Справжні чоловіки тримають рубежі, щоб жили ми.
Що ж для мене мир, мирне життя? Це коли відчуваєш, що країна захищена від ворогів, що на її територію ніхто не зазіхає, що все розвивається своєю чергою й родина разом та вдома.
Гадаю, коли настане день - закінчиться війна, (а вона неодмінно закінчиться!) я буду краще цінувати мир, аніж колись, бо по-справжньому ми розуміємо цінність речей тоді, коли їх втрачаємо.
Напередодні Міжнародного дня миру та Дня захисників і захисниць України хочу, щоб і в нас, і в усьому світі панували любов та мир! А ще не забуваймо.
Воля – найвища цінність у житті,
Вільний не може збитися з путі.
Всі ми цінуємо братерство і згоду.
Ми – не раби, ми козацького роду.