Під час війни я втратила роботу. Ми не виїхали з Краматорська, бо у мене лежачий батько, у нього цукровий діабет, він після інсульту. 

24 лютого о 4:50 ми почули сильні вибухи і попадали з ліжка. Відчуття незабутні. 

Найважче те, що немає газу. Гуманітарну допомогу нам дають. Мій чоловік працює. 

Шокували ракетні обстріли і те, що страждають люди і невинні діти. Мій онук пішов до першого класу онлайн. Дитина не знає, що таке школа, що таке клас. Немає світла, діти не можуть підключитись до уроку. 

Дочка і зять продовжують працювати. Місто нам допомагає - татові виписують безкоштовний інсулін.

Ми думаємо, що все буде Україна і все повернеться до того, як було раніше. Все буде добре.

Психологічно нас не зламала війна. Ми стали сильніше. 

Своє майбутнє уявляю у квітучій Україні, у рідному Краматорську - найкрасивішому місті у країні. Щасливі діти, здорові літні люди.