Я працювала на фельдшерському пункті у місті Слов'янську. Зараз я на пенсії, на інвалідності. У мене двоє дітей - син у Києві, дочка у Жовтих Водах. Ми тепер усі тут перебуваємо як переселенці. Діти виїхали першими, я пізніше до них приєдналась. 

Мер нашого міста закликав нас виїжджати. Ліфт вимкнули, а у мене ноги болять, я сама побоялась залишатись. Мені прислали машину і я поїхала до дітей. 

У 2014 році ми також виїжджали. А коли сказали, що Слов'янськ звільнили, я повернулась. Думала, що вже не буде ніяких бойових дій, виявляється помилялась. 

24 лютого 2022 року я була нажахана, що доведеться знову це пережити. Сподівалась, що війна ненадовго, а вона вже триває десять місяців і немає їй ні кінця, ні краю. 

Через нерви погіршилось здоров'я. Я гіпертонік. Приймаю ліки, щоб трохи заспокоїтись. Отже, труднощі здебільшого морально-психологічні. 

Найбільше шокувала сама війна. Переймаюсь за дітей, внуків і правнуків. Дуже хочу повернутися до своєю квартирки.

Приємно коли ЗСУ звільняють наші території. Звільнили Ізюм, Лиман. Це вселяє надію на те, що скоро ми зможемо повернутися у наш рідний Слов'янськ. 

Зять досі не працює, дочка теж залишилась без роботи. Син у Києві працює. Внучка поїхала в Іспанію, вивезла дитину. 

Головне - дожити до Перемоги. Щоб пішли ці прокляті орки. 

Думаю, що до літа наші війська звільнять нашу Україну від російської нечисті.