"Психіка не може впоратись. Це травма на роки"

Ми зустріли повномасштабну війну у Маріуполі. Спочатку не вірилось, а потім усе побачили, почули. 

Ми не хотіли виїжджати до останнього, вірили у наші збройні сили. Ми жили у селищі Моряків. Перший раз його обстріляли 8 березня. Вдома повилітали шибки, навколо будинки горіли. Було дуже страшно. Потім бойові дії потроху затихли у нашому районі, але ми бачили, як горіли будинки в інших районах. Це було далеченько від нас, але ми чули, як тріщить шифер. Це було дуже страшно. Коли літак літав, було теж дуже страшно. 

Сват нас вивіз спочатку на Білосарайську Косу. Ми думали: два-три дні - і повернемося додому. Але коли виїхали, побачили міни на дорозі й розбиті танки. Всю ніч не спали, тому що літала авіація, були обстріли з моря. Ми зрозуміли, що нам потрібно виїхати подалі. У мене брат з Бердянська, я йому зателефонувала і попросила приїхати за нами. Він нас перевіз до себе у Бердянськ. Звідти виїжджали евакуаційні автобуси, зі мною був десятимісячний онук, і я розуміла, що у загальному автобусі у мороз з немовлям ми не доїдемо. Мій племінник з родичами вирішив їхати у бік України, і ми через п'ять днів перебування у Бердянську поїхали до Запоріжжя. 

Ми з доньками і онуком одразу виїхали за кордон. Півроку там перебували. Потім ми з молодшою донькою повернулись, а старша з онуком залишилися там. 

Через півроку у доньки почалися панічні атаки. Їй довелося чотири місяці приймати заспокійливі. Був курс із психологом, вона замкнулася. Тепер їй легше. Я до психолога не зверталася, але відчуваю, що скоро й мені доведеться. Тому що психіка не може впоратися. Постійний страх залишається. Є туга за домом. На жаль, будинку вже немає. З 4 на 5 квітня 2022 року було пряме влучання, дім згорів. 

Війна закінчиться тільки Перемогою України. Хочеться, щоб швидше, але все залежить від західних партнерів, які затримують зброю. А з рогаткою на поле бою не вийдеш.