На початку вторгнення я перебувала дома, в Маріуполі. Коли зранку, десь о 5 годині, я почула дуже голосні вибухи то здригнулась, бо було дуже голосно, я навіть прокинулась, але майже не злякалась, бо живу, жила мкр. Східний, де всі останні роки періодично було чутно вибухи, але то було за містом десь. Чоловік передзвонив і сказав, що то щось прилетіло біля нашого гаражного кооперативу....

Я почала збиратися на роботу, готувати сніданок дитині в школу, увімкнула телевізор та не повірила очам.... Відчуття було, що треба знову лягти спати і прокинутися в своєму світі, це сон просто, це не може бути правдою. В мене брат, був, на Росії я одразу написала йому в Вайбері і очікувала почути, що він обурений тим що коїться, але почула, що це Україна напала, розбила їх психлікарню у Белгороді.... слів не було....

А в 12.30 полетіли гради по Східному, я у вікно побачила, як вони летять, схопила дитину і в туалет, тримала ручку двері, а її з рук виривало, така вона була...Так для нас почалася війна. Коли вибігла за двір, прям на дорозі були ями від снарядів і тіло жінки, яка загинула....

Найбільші труднощі були у відсутності лікарських засобів, бо в мене хворий батько, у нього стома і переживала, щоб через відсутність мінімальних санітарних умов та можливості заміни засобів відповідних буде зараження і я його не врятую вже....Відсутність інформації, хоч якоїсь, ловили радіохвилі в авто, а там днрівці розповідали свою пропоганду.... Вразило мародерство.... Коли люди тягнули їжу та воду, навіть коли рубали забори, щоб розпалити багаття. Коли перейшли жити до інших знайомих і наступного ранку прийшли поділитися продуктами, а там кратер від авіабомби... Частини тіл, коляска, я досі її бачу і нікого не має.

Ми поїхали 1 березня зі Східного до Кальміуського району, бо там ще була вода і світло, без нічого, бо не мали на думці, що вже не повернимося додому, що ось так все буде...Нічого з собою не брали, бо їхали пересидіти кілька днів, а повернутися не змогли. Їжі не було, то чим ділилися люди, наші друзі у яких ми жили і все. Вода скоро теж пропала, потім світло і газ. Ходили під обстрілами до джерела, набирали воду там, було дуже страшно, бо обстріли були постійно, свистіло прям над головою, но розуміли, що треба, бо і дитина є, і батько і їх треба годувати... Збирали сніг та топили його....Варили їсти на багатті, пістний "суп" з того що залишилося по ящика збиралися всі, у кого що є приносили і готували.

Моя родина була велика до війни, в мене був брат, племінниця з дітьми, подруга яку я вважала сестрою, але тепер моя родина це мій чоловік мій син, батько та кішка Люся, яка пройшла з нами все і зараз з нами. Брата в мене більше немає....

Я працювала в міській раді, спеціалістом, дуже люблю свою роботу, все життя присвятила державній службі, до того в казначейській службі працювала... Дуже чекаю на деокупацію міста і можливість прийняти участь у відновленні нашого Маріуполя. Я досі не можу викинути штани і куртку в яких я була там..вони стерті майже вщент, штани чоловіка пропалені на вогнищі, але вони як частка того життя. Ми приїхали в них, інших речей не було в нас.