Мені 44 роки. Живу з чоловіком у місті Снігурівка Миколаївської області. 24 лютого зателефонувала сестра з Харкова й сказала, що почалася війна. Я не могла повірити в це. 

19 березня у Снігурівку зайшли окупанти. До нас прийшли чотири російських військових, направили зброю на чоловіка. Вони провели обшук. Навіть у вулики заглядали. Шукали «нацистів». Питали, чи не знаємо, у кого є зброя. 

24 березня було влучання в будинок чоловіка. Він не підлягає відновленню. 

Ми жили за іншою адресою. З нами були діти: двох і сімнадцяти років. Ми хвилювалися за них. Того ж дня вирішили виїхати. Дві доби були в дорозі. Зупинилися у селі Вінницької області. Чоловік знайшов роботу. Ми отримували матеріальну допомогу на дітей. Сусіди давали картоплю. 

Про визволення Снігурівки ми дізналися від кумів. Вони не виїжджали. Коли повернулися додому, дізналися, що нас обікрали наші сусіди, які підтримували росіян. 

Старша донька ще до війни поїхала на відпочинок у Канаду та так і залишилася там, бо не було можливості повернутися. Син був у Польщі, згодом перебрався до сестри. Чекають можливості повернутися додому.