Мені 40 років. я з міста Покровськ. 24 лютого о сьомій ранку зателефонувала мама і сказала: «Почалася війна! Бомблять Київ, Харків». Я спочатку не зрозуміла, поклала трубку, зайшла в інтернет, і не повірила. Включила телебачення. І це було дуже страшно. Дуже злякалася. Настільки не вірилось, що може війна трапитися. 

Дуже налякав нас приліт, який відбувся 3 березня. Це було страшно і так шокувало, що люди покидали свої домівки. 

Місто було пусте. Я працювала по змінам, і було дуже моторошно ходити по місту, де так мало людей, і всі налякані. 

Магазини почали закриватися. Доставок продуктів майже не було. Великі черги за хлібом - люди з п’ятої ранку займали. Це все, звісно, дуже нас налякало.

З міста ми виїхали десь 13 березня, бо прильотів по місту дуже злякалися діти. Ми ще трішки почекали і вирішили виїхати, бо поруч з нами Донецьк, Авдіївка. 

Декілька днів шукали бензин, потім виїхали своїм авто. Їхали по навігатору, бо без вказівників не могли зрозуміти, де знаходимось. Але добралися швидко. На блокпостах вже не дуже великі черги були. Ми проїхали пів дороги і дізналися, що на Донецьк був приліт. Нам знайомі почали казати, що це Україна «Точку У» запустила. Ми не вірили, звісно.

Зараз ми в Запоріжжі. Не хочемо виїжджати з країни, і поки є можливість, залишаємося тут. У Запоріжжі дуже гарні люди. І гуманітарну допомога дуже велика. І речі, і продукти - все це є. 

Хотілось би, щоб війна скінчилась якомога раніше, але я так думаю, що в цьому році навряд чи закінчиться. Можливо, ми ще рік вимушені будемо справлятися з цим. 

Мрію про мир і море: щоб був мир, і можна було з усією родиною поїхати відпочити на море.