Ми навіть уявити не могли, що розпочнеться війна, що ми прокинемось 24 лютого від вибухів. Ми не могли повірити, що це дійсно відбувається. З самого початку в нашому населеному пункті, де ми проживали, було тихо. Школи перестали працювати. Зв'язок іноді зникав. Але згодом, відрізали мобільний зв'язок зовсім. Але залишалась надія на інтернет. Коли окупанти побачили, що до нас в весело почали приїздити люди з інших населених пунктів, щоб хоч якусь вісточку написати або подзвонити своїм рідним, вони і цей зв'язок обірвали. Згодом і взагалі не стало світла, магазинів, доріг. Люди не могли з'їздити до лікарні, в аптеки по ліки.

Ми до останнього дня надіялись, що ось трішки і прийдуть наші хлопці і визволять нас з-під окупації. Коли почалися вибухи і до нас на подвір'я прилетіло, ми злякались дуже. Було два вибухи. Повилітало все скло з усіх вікон, які були. Це було вночі. Моя донька дуже перелякалася. Після цього зібрали хоч якісь речі і з однією валізою вирішили виїздити.

Найбільш важким було виїхати з окупованої території. Бо вони коли дізналися, що ми збираємося виїздити, прийшли додому і почали питати куди і для чого ми виїжджаємо Нам прийшлося сказати, що ми їдемо в росію, бо інакше нас не випустили б. Добиралися 5 суток в Україну через всю Європу.

Шокуючим було те, що вчителі погрожували батькам, дітям, якщо не будуть ходити до школи під окупацією і вивчати їх мову. То дітей вивезуть в невідомий напрямок, а батьків посадять до в'язниці. Не було води, продуктів.

У мене є маленька іконка, яку я завжди ношу з собою в гаманці. У доньки - маленький м'який ведмедик, з яким вона не розлучається ніколи. Вона всю дорогу провезла його з собою, тримаючи в руках. Всі інші речі залишились там…