В селі Дронівка у нас був дім, ми там переважно мешкали. Город був там, собака. Перебували там постійно, поки в травні не прилетів снаряд у двір. Собаку вбило, дім розбило, і волонтери нас вивезли в Кривий Ріг до сестри. Менший син виїхав із дітворою, і ми за онуків переживаємо. 

Газу немає в селі, хліб у магазин завозили. Вода в нас у ямах була своя. Коли до нас прилетів снаряд, ми сиділи в підвалі. 

Жінка каже: «Може, підемо хоч годину поспимо?» – і як гупнуло у дворі! На жінку все посипалося. Треба було зірватися й тікати. 

Ми тієї ночі у двір вийшли і пішли до знайомих. Потім повернулися, прибрали те, що там пообвалювалося, а о дев’ятій ранку нас волонтери вивезли. 

Ми готові, щоб війна хоч сьогодні закінчилася.