Обстріли мирних будинків – це було найстрашніше. Лідія боялась не тільки за себе, а й за стареньку матусю, тому вирішила евакуюватись

Я була якраз 24 лютого на роботі в дитячому садочку. Працювала кухарем, ходила рано на роботу, бо о восьмій годині уже діткам треба подати сніданок. Син із Запоріжжя мені подзвонив о пів на сьому і сказав, що почалася війна, бомблять аеродроми, порти. 

Потім зателефонувала дочка. Вони сім’єю проживали в Пологах, донька працювала медиком. Ввечері привезла до мене дітей, бо ми боялися за них. А в нас якраз таке місце, що над нами вертольоти пролітали, літаки. Дуже було страшно. Ми ще варили нашим захисникам обіди. А вже коли 1 травня обстріляли наш садочок, то вирішили, що треба виїжджати. 

Через ці снаряди і прильоти такий страх! Аж серце калатає і труситися починаєш. Це був найбільший страх. Ще й мама старенька. Вона тоді ходила, а зараз уже не ходить. І ми вирішили виїхати. 

Приїхав наш сват, забрав діток і маму мою стареньку. Вони виїхали першими, а я вже потім. Приїхав вдруге сват, і я виїхала з ним. Дім наш також постраждав від окупантів. Було два прильоти вже. Снаряд 8 травня прилетів. А цього разу взагалі прилетів розривний снаряд, пошкодив дах, вікна.

Мене і досі шокує, що наше місто бомблять безперестанку, щодня. А наше село прилягає до Оріхова, воно поряд. Сьогодні накривали наше село без упину 4 години. Я бачу людей, спілкуюся з друзями. Усі дуже скучають за містом і за своїм селом, але поки що ми туди повернутися не можемо через постійні обстріли. Хоча дуже хочеться додому. 

Дякую всім організаціям, які видають гуманітарну допомогу. Дуже велике дякую всім, і Фонду Ріната Ахметова теж. Я і на маму отримувала, і на себе гуманітарну допомогу. 

Нам допомагають із роботи. Ми тричі чи навіть більше отримували гуманітарку. І в селі також дають. Тож у нас із цим проблем немає, за що я всім дуже дякую.

Надію маємо, що будемо всі живі і здорові. Хочеться родинного тепла, хочеться зустрітися всім разом з родичами. От цього не вистачає. Бо ми роз'єдналися, всі по різних куточках. 

Зараз я не працюю, поки нам виплачують дві тисячі зарплати та виплати як ВПО, а що далі буде, я не знаю. Треба, мабуть, десь шукати роботу. Правда, за цей місяць ще ВПО чомусь не отримала.

Коли сирени вмикаються, то так страшно стає! Потім я заспокоююся, читаю молитви – і проходить усе. Дуже реагую на такі речі. Я б рада була, аби війна хоч завтра скінчилася. Я думала, що у квітні, а тепер у мене така мрія, щоб у листопаді закінчилася. Хочеть перемоги, і чим раніше, тим краще. А там – як Бог дасть.

Я думаю, що буде все добре, все налагодиться, нашу землю звільнять, ми повернемося додому, і буде все так, як завжди.