У шелтері для маломобільних та літніх переселенців у Дніпрі від початку повномасштабного вторгнення Росії допомогли тисячам людей. Хтось пробув у прихистку лише кілька днів, доки йому допомагали відновити документи й оформити «переселенські». Хтось – кілька місяців, бо потребував належного догляду, консультацій медиків чи операцій. Далі людей переправляють до безпечніших місць у центрі та на заході країни, а подекуди – і за кордон. Матеріал Радіо Свобода.
Людмила Рибальченко
Людмилі Рибальченко 65 років. Вона з села Щербинівка під Торецьком. Прибула цього ж вечора, вже освоюється в палаті разом зі ще трьома жінками. Вибрала ліжко біля вікна, хоча милуватися пейзажем жінка не в змозі: у неї проблеми з зором. Жінка втратила доньку і останнім часом жила з 26-річною онукою та її родиною, однак онука тяжко захворіла, і опікуватися Людмилою поки нікому. Тому жінка наважилася на виїзд.
Людмила освоюється в палаті
«У Щербинівці зараз по-різному: то бахкають, то не бахкають. Ховалися в підвалі. Онучка знімала будинок, то велика подяка тому дідові, господареві, що він позабивав всі вікна теплими товстими ковдрами – сам вигадав, щоб скло не летіло. Прилетіло до нашого будинку тижня два тому. Але ми вціліли. Дуже страшно було» – згадує Людмила.
Вечеря в шелтері
Виїздити Людмилу вмовила онучка. «Каже: «Ба, ти ж бачиш, все ближче і ближче до нас війна». І я погодилася. Алінка наклала мені сумку одягу. Я кажу: «Нічого не клади, я на танці ходити не буду, заміж виходити не буду». Вона сміється… Речей взяла лише на перший час. Онучка мене не кидала, забере при нагоді. У мене діабет вже 17 років, із зором проблеми, бачу ледь-ледь, силуети. Що далі – невідомо. Додому хочу страшенно», – каже Людмила Рибальченко.
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.
.png "Імена")
