24 лютого я була вагітна, а я моя дитина була хвора на запалення легень. Нам сказали їхати додому, бо почалася війна. В нашому селі були дуже сильні обстріли, у нас не стало світла. У нас були запаси продуктів, був газовий балон, тож ми мали змогу готувати. У мене на той момент було троє дітей. Дуже страшно було переживати окупацію. Ми бачили, як нашого голову сільради водили по селу під прицілом. Сусіда з дітьми вигнали з хати та поселились у них. 13 березня був день народження у мого сина. Того дня був сильний обстріл, потім я почула, що хтось смикає за ручку вхідної двері. То прийшов сусід та приніс двадцять літрів молока. Так ми допомагали один одному.

У нас була одна надія, що ми виживемо. Були прильоти і поряд з нами, у нас вилетіли всі вікна. Після цього ми вирішили виїхати, ми відпустили собак і поїхали.

Я дуже чекаю миру. Майбутнє бачу у нашій країні, щоб мої діти росли у спокої.