Я родом із Запоріжжя. Потім поїхав у Степногірськ, працював на шахті, будував. Потім шахту закрили, і я приїхав у Запоріжжя. Я все життя на будівництві. І на Запоріжсталі працював, перші електростанції робив. І зараз у мене пенсія – три тисячі, ось така подяка. 

У мене був свій дім. Прилетіла ракета, мене підняло і об землю вдарило - й досі ребра болять. От тоді я й вирішив виїхати. 

У нас старенька машина, їй уже 25 років. Завантажили її речами та поїхали.

Зараз у лікарню куди не кинешся – кругом черги. 10-го записався, а 20-го тільки приймуть. А ребра ж болять. В інших клініках треба заплатити 500 гривень тільки за те, що мене обстежать. Усе дуже дорого, а пенсія маленька. Жінка перед цим також у лікарні була, в неї зі шлунком проблеми. Ліки нам потрібні.

Коли ми приїхали, то відразу від Фонду Ріната Ахметова нам дали набір. Звісно, це приємно. Потім інші організації давали. Але зараз усе в електронному вигляді, а в нас кнопкові телефони. Президент обіцяв, що після вакцинації дадуть гроші, але не дали. Спочатку, звісно, нам допомагали, ми раді були. А зараз нічого немає.

Я хоч би й зараз поїхав додому, якби вони тільки не стріляли. У сина два дні тому дім згорів. Коли це все закінчиться – не знаю, не вірю вже нікому. Америка нам літаки через два роки дасть. То що, нам два роки ось так жити? Думав, хоч спокійно доживу віку…  Постійно на нервах. Не вірю, що скоро війна закінчиться.