Манойлова Анна, учениця 11 класу Бердянської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №16 з поглибленим вивченням іноземних мов Бердянської міської ради Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Нюкало Олена Володимирівна

Війна. Моя історія

Бердянськ… Місто, до якого летить душа, із яким пов’язані найтепліші спогади та водночас перші відчуття початку війни – страх, біль, нескореність. І таке нестерпне бажання хоч на мить повернутися додому. Чи були ви коли-небудь у Бердянську? Улітку містечко процвітає, немов червоний мак у пшеничному безмежжі… Яскраві сонячні дні не згірш кримських, тепле море, грайливі дельфіни, вечори, сповнені вогняних барв сонечка, що, утомившись, пірнає у воду…

Парки розваг, море туристів: від немовлят, чий галас вливається в крики чайок, до літніх пар, що статечно прогулюються вздовж Приморської площі, віддано тримаючись за руки. Альтанка, куди несуть свої замочки щойно одружені, щоб кохання завжди було на замку. Насолода…

 Життя – як мить. А життя бердянців,  як мені здавалося раніше, – одна нескінченна мить щастя. Мить насолоди обірвалася того страшного 24 лютого, коли місто прокинулось від гучних вибухів… Чи було це несподіванкою для мене? Напевно, ні. Ще задовго до того тривога  вже відчувалася в повітрі, на адреси шкіл надходили постійні повідомлення про замінування, це був як перший дзвіночок про події, які відбувались.

У родинах обговорювали можливість агресії, замислювались над тим, що може статися завтра і які виклики принесе майбутнє, проте вірили, що цього не станеться. Ну не може так бути! Але так сталося.

Остаточне усвідомлення війни прийшло, коли лише за три дні в місто, таке дороге серцю кожного бердянця, вповзали рашистські танки й БТРи. І везли свій проклятущий «руський мир», звільняли нас від усього прекрасного, що ми мали, і що, на жаль, сприймали як дане навіки. А мали б берегти. Місто полинуло в тишу та тривогу, неначе завіса невизначеності опустилася над ним.

Усе змінилось, і стало боляче дивитись на те, що роблять з містом орки. Ми чинили рух опору: виходили на мітинги, кричали проукраїнські гасла, співали Гімн, умовляли окупантів повернутися додому, але, коли людей почали переслідувати й кидати «на підвал», де орки «виховували любов до росії» електрострумом, перестали збиратися відкрито. Містяни організувалися в підпілля й стали завдавати втрат ворогу під покровом ночі…

Сьогодні в моїх земляків немає права вибору: хочеш жити – мусиш дотримуватися правил самопроголошеної влади. Окупанти створили жахливі умови виживання: викрадають патріотів, молодь, залякують листівками, перевіряють телефони, щоб там не було українського контенту, не дають можливості отримати ліки й навіть вивезли безцінне медично-діагностичне обладнання в росію. Вони ґвалтують та вбивають дітей і дорослих, не дають змоги працювати, якщо не отримав їхнього паспорта.

Злидні «визволителі» вивозять зерно, грабують магазини, конфісковують майно та автомобілі, забороняють виїжджати з цього пекла. На базі дитячого стаціонару окупанти відкрили військовий шпиталь і забили його пораненими орками. Вони нелюди, які роблять усе, щоб знищити бердянців. Але мої земляки незламно вірять у ЗСУ.

Батьки вирішили якнайшвидше виїжджати на підконтрольну Україні територію. Орки й добивали обшуками всіх речей, провокаційними питаннями, погрозами.

Прикриваючись евакуаційною колоною мирних людей, почали гарматний обстріл. Чи відчували ми страх один за одного? Звісно, так!

Але, попри всі перешкоди, зібралися з думками, згуртувались та підтримували один одного в родині. Подолавши надважкий шлях випробувань і тяжкі дні окупації, зустрічали рідні прапори зі сльозами на очах. Другим домом моєї сім’ї стало незламне місто Ірпінь, яке вистояло й не скорилось, попри всі злочини орків.

Та, на превеликий жаль, у рідному Бердянську лишилися мої рідні й друзі, які не могли виїхати. Я щодня думаю про них.

Колись, а це буде неодмінно, ми повернемося в місто, зустрінемося з рідними, підемо в школи, українські школи. Це такий довгоочікуваний та щасливий момент. Знаю, він запам’ятається на все життя. Наше мислення, ставлення до простих речей, які раніше сприймали як дане, зміниться.

Я все б віддала сьогодні, аби прогулятися понад морем зі своїм песиком, провести час з рідними, зустрітись у стінах школи з учителями та друзями. Це буде. Неодмінно буде. Треба трохи почекати. На фронтах сьогодні багато моїх земляків, що вигризають перемогу у ворога й наближають звільнення міста, країни.

Щодня уявляю майбутні щасливі моменти: ми повертаємося, у Бердянську майорять українські прапори. Місто оживає й вирує радістю, і всі обіймаються й співають. Так станеться. Без сумніву. Я не втрачаю надії на повернення, покладаюсь на вищу справедливість, вірю в ЗСУ.