Я довго не міг повірити, що все це відбувається насправді. Перші дні я просто сидів тихо, намагаючись нічого не думати, слухала, звідки лунають вибухи. Обстріли не припинялись, навколо все руйнувалося і сипалося. Не було ні світла, ні води, ні газу, а магазини та аптеки швидко зачинились. Жити ставало не просто страшно, а дуже тяжко.

Я намагався триматися і сподівався, що все скоро закінчиться, але поступово Бахмут захоплювали росіяни. Зрештою, я зрозумів, що більше не можу залишатися там. Я поїхав. Зараз живу в Дніпрі.  Зараз залишається лише чекати, щоб усе це закінчилося, і мріяти про повернення додому. Прикро, що Бахмута більше немає.