Як би не було страшно, Наталія залишилася у місті, щоб допомагати людям, особливо біженцям. Жінка декілька разів потрапляла під обстріли, і одного разу зник страх – залишилося тільки бажання допомогти и врятувати.

Коли почалась війна? Насправді, для мене – це коли тут розпочалися події, що передували воєнному нападу. Це був страх, невідомість, було дуже тривожно. Коли в Слов’янську відбулося захоплення – все вирувало, все готувалося до того, що почнуться якісь події, але ніхто не думав, що буде війна.

На момент, коли відбувся захват нашого міського відділку міліції, мене у місті не було. Я приїхала через декілька днів. Ця подія трапилась, здається, 12 квітня, а я потрапила в місто перед першим травнем.

Коли я приїхала, то на моїй вулиці стояло три блокпости. Стояли люди в формі спецназу, одягнені в балаклави, в повній бойовій викладці – це було настільки страшно. Коли ти йдеш по вулиці і за тобою слідкують ці очі крізь розріз балаклав – це дуже страшно. І взагалі було не зрозуміло, що буде далі, як будуть розвиватися події. Ось так для мене почалася війна.

Був обстріл Краматорського летовища, воно в нас тут недалеко і все це було видно. Були постійні обстріли, вибухи, люди ховалися. Я була в Слов’янську недовго. Я не залишалася тут під час окупації, поїхала з міста через декілька днів до Харківа. Я поїхала електричкою, навіть побоялась їхати автобусом. Залишила все, що в мене було. Сподівалася, що все це буде два тижні, не більше, але мене не було в місті більше двох місяців. Коли Слов’янськ звільнився, я приїхала подивилася, що тут взагалі відбувається. Місто було розбомблене, я з біллю подивилась на все це і залишилась шукати роботу.

Після повернення в Слов’янськ я працювала в міжнародній організації PEOPLEnet і досить часто їздила в зону бойових дій. Ми працювали з біженцями. Пам’ятаю, як я приїхала і люди мене оточили – це було під час подій під Дебальцевим. Люди плакали, кричали. Одна бабуся кричала: «Подивися, в чому я приїхала!» Бабусю внук кинув в машину в халаті і тапочках, вона з собою нічого не взяла. Я бачила розпач цих людей і поверталася звідти дуже виснаженою.

Я їздила в сторону Зайцевого, дорога була досить важка. Їхали колони БТР і розбили дорогу, стояли блокпости. Проїзд був дуже небезпечний, але нам потрібно було їхати і допомагати людям: надавати їм першу допомогу, давати харчі багатодітним сім’ям та людям похилого віку. Вони виїздили в невелике місто Соледар. В Сіверський лікарні для них звільнили одне крило. Біженці селилися по 15 осіб в одному приміщенні. Вони були в розпачі.

Попадала я і під обстріли. В Миронівському після першої години дня завжди велися обстріли і ми намагалися встигнути повернутися в першій половині дня, щоб не попасти під них. На блокпостах солдати часто підганяли мене, щоб я скоріше тікала звідти.

Для мене війна – це коли приїжджаєш до людей, а в них пошкоджений будинок. Вони мене ведуть на город тому, що весна і потрібно працювати на городі, а там стирчить в землі снаряд. Люди не знають, що їм потрібно робити далі. Було дуже багато таких моментів і до них ми вже почали звикати. Десь снаряд попав в город і вбив бабусю і собаку, але нам вже не було страшно. Потрібно було допомагати людям і ми це робили.