Я з села Євгенівка. До війни працював енергетиком у колгоспі, а потім пішов на пенсію. 

Війна застала мене вдома, в селі. Ми ніяк не очікували, що почнеться війна. Я просто зайшов в хату, кажу жінці: «Війна!» Потім включили телевізор і побачили, що путін напав на Україну.

Цілу ніч так гепало, такі приходи були, що не передати. Сусідську хату взагалі розвалило. Прямо в городі стояв танк, ми були в підвалах, ховалися - от так і виживали. В мене ще мама 90 років, - приходилось тягати її. 

Найскладніше - це окупація. Спочатку не було ні хліба, ні муки, ні води, ні світла - зовсім не було нічого. Якось витягували, їли, в кого що було: в кого картопля, в кого що у погребі. Потім волонтери почали підвозити - десь через два місяці.

Якось мене прижали орки. Питали, чого я пересуваюсь по вулиці, і мало мене не застрелили. Там де їхня техніка стояла, зовсім не можна було проходити, вони забирали телефони.

Найприємніше, коли ми дізналися про звільнення Снігурівки. Восьмого листопада орки покинули наше село, а буквально на другий день прийшли наші, був мітинг в селі. Ми всі кричали: «Слава Україні!» Наші хлопці почепили прапор біля сільради, і за весь час люди почали хоч посміхатися. А то ходили всі постійно без настрою.

Мені якби швидше війна скінчилась. Це було б найкраще, якби закінчилося до 9 травня, до їхнього цього побєдобєсія.