Я з села Василівка Снігурівського району, Миколаївської області. Мені 30 років. Жив з жінкою і двома дітьми. Працював до окупації.
Десь за кілометр від нас упав снаряд, було дуже страшно.
Коли дали коридор, я вивіз жінку з дітьми і залишився сам в селі. Жили з близькими всі гуртом, по п’ять сімей.
Їсти не було чого, зв’язку не було з рідними - не знали, хто і де знаходиться. Нам добровольці із Баштанки передавали гуманітарну допомогу. Хто не боявся, той ходив по неї і розносив іншим.
На рідних людей війна вплинула не кращим чином: одні посивіли, інші заїкатись почали. Страх був вийти на вулицю, всі в підвалах жили.
Найприємніше - звільнення Снігурівщини. Мені хлопці передали, що зайшли наші ЗСУ, і я відразу усім розповів, що ми вільні. Спочатку нікому не вірилося. Це був найщасливіший день.
Я думаю, що війна скінчиться, як тільки закінчиться люди в росії. Або поки люди там не повстануть.
