«Просто під нашим під’їздом замінували автомобіль»

У квартирі в Донецьку, де кожен сантиметр зроблений за власними кресленнями, на власний смак, ми з чоловіком прожили не більше двох років. Коли нашому маляті Філіпу було лише вісім місяців, ми змушені були виїхати – у Донецьку почалася справжнісінька війна.

Рішення про переїзд прийняли швидко. Тому були дві причини. Ми жили в самому центрі недалеко від парку кованих фігур, в епіцентрі всіх подій, – недалеко знаходилася будівля СБУ, міськвиконком й ОДА.

До того ж, за день до від’їзду біля магазину «Ізумруд» нас зупинили автоматники й попросили звільнити машину. Благо, з нами не було дитини. Як зараз пам’ятаю: я з усієї сили натиснула на газ, і ми поїхали, нахиляючи голову.

Ми зрозуміли, що залишатися в місті небезпечно. 26 травня 2014 року ми сіли на поїзд до Києва.

Багато хто тоді їхав на відпочинок, перечекати ситуацію. Із сумками, в яких тільки літні речі. Ми взяли курс на Київ, не відпочивати, а жити там і працювати. Зрозуміли, що ситуація не вирішиться ще довгий час.

Спочатку ми зупинилися в друзів на їх орендованій квартирі на Позняках. Нам виділили кімнату.

Але привід був не в тому, що ми «донецькі». Вона боялася, що через часте купання дітей у неї в ванній з’явиться грибок. Ми просили продовжити термін оренди до кінця літа, але жінка, до речі, мати двох дітей, була непохитна. Нам пощастило, одразу ж зняли однокімнатну квартиру в сусідньому під’їзді. Потім ми переїхали на Русанівку, де орендуємо житло і досі.

Наш будинок зараз у Києві. Тут ми себе реалізовуємо. Тут росте наш син. У Донецьку ми мріяли створити музей сучасного мистецтва, знайти меценатів, у нас були плани на десять років наперед, і ми працювали над тим, щоб реалізувати задуми. Але не встигли.