Південь України росіяни окупували з першого дня війни. Місцевих мешканців лякала військова техніка, особливо – літаки, від яких можна було очікувати чого завгодно

За два тижні до початку війни я всім казала, що щось буде, у мене передчуття було. Від вибухів прокинулись. Ми жили недалеко від Мелітополя, тому нам було все чути. Ніхто не знав, що робити. За дітей страшно було дуже. Пів року було молодшій доньці, вона ще нічого не розуміла, але я цей момент добре пам’ятаю. Це було 28 лютого чи 1 березня. Тиждень як війна почалась. Я її на гойдалці катала, і прямо над нашим будинком винищувач дуже низько пролетів. І менша дочка почала головою хитати, злякалася дуже. Бо такий звук – це страшно. Не знаєш, чи скине він на тебе щось, чи ні. Старшій доньці ми пояснили все спокійно. Вона адекватно сприймає, не влаштовує істерик. Ми намагаємось якось її відволікати.

Ми така сім’я, яка запаси робить завжди, тому на деякий час нам усього вистачало. А потім, як зачинилися магазини, було всім важко. Була паніка, бо їжа закінчується, борошно, олія. 

Уже запаси вичерпались, і ніхто нічого не завозив, ніхто нікого не пропускав. Між собою люди почали ділитись. У когось було молоко, у когось – картопля. У кого що було – всі мінялись. 

У нас люди так об’єднались, що я вражена була. До цього кожен жив для себе, а тоді всі такі рідні зробились. Потім у магазини почали завозити товар, але втридорога. Кава – три тисячі гривень за кілограм. Усі позичали гроші, ось так і жили.

Виїхали ми звідти 12 вересня. До того моменту нас особисто ще ніхто не чіпав. А потім уже, як почали росіяни розселятися по домівках, лякати, що будуть дітей відбирати, тоді ми вирішили виїхати. Тільки виїхали – і через декілька днів перестали випускати чоловіків до 35 років. 

Нам пощастило. У Зеленому Гаю всіх перевіряють, колону формують. А є інша колона, вона з Василівки іде, у ній - місцеві. А оскільки ми були під Василівкою, то ми  сказали, що місцеві, бо там швидше виїжджають. Ми під’їхали на пост. Нас спитали: «Ви куди?» Ми сказали, що у Василівку, і нам дозволили проїхати. У нас був один рюкзак на всіх, щоб на посту нас довго не тримали і швидко випустили. Ми вирішили не брати нічого зайвого, щоб швидше виїхати. Стали за колоною - останніми були, і нас випустили. Слава Богу, нормально все минуло. До чоловіка дуже не чіплялися, бо в нього інвалідність. Зараз у Запоріжжі орендуємо житло, поки живемо тут.

Я не розумію, чому вони росіяни кажуть, що нас немає як нації, що ми такі-сякі, що нас винищити потрібно. Ми просто жили спокійно в себе вдома. Купили будинок, зробили ремонт, переїхали, а через них довелося все покинути. У нас батьки там залишились. Ми за них переживаємо дуже. 

Батьки залишились тільки для того, щоб не розтягли там усе. Вони все життя на це майно заробляли. Нам по 30 років, і ми теж заробляли, щоб окремо жити, власною сім’єю. Тільки переїхали туди – і все це почалось. 

Я мрію про нашу перемогу. Буде наша перемога – тоді буде і мир. Я дуже хочу додому. Старша донька все розуміє. Їй шість років, і вона майже щодня плаче, бо хоче додому, хоче до бабусі з дідусем. Шість років вона там прожила, а тепер ми не можемо туди поїхати. Ми мріємо повернутися додому з перемогою. Я вже навіть прапор пошила.