До війни, слава Богу, усе було в порядку. Уся сім’я жила в Станиці Луганській. У 2013 році я поховала чоловіка. Він був інвалід війни, мав першу групу. Діти поруч, у кожного свій будинок. Старша дочка та наймолодший син жили недалеко.
Ми живемо на самому краю вулиці. Старша дочка – учителька російської мови, у 1988 році закінчила інститут і працювала тут у середній школі. Тепер у Станиці я залишилася сама.
1 червня [2014 року] почалися обстріли. Сяк-так проживала, тоді пенсію нам не платили. Потім почали потихеньку відновлювати, пенсії почали давати восени, начебто життя стало налагоджуватися.
Але десь у кінці грудня 2014 року відбулося найсильніше загострення [конфлікту]. 20 січня 2015 року в мене розбомбили будинок – ні світла, ні газу, живи як хочеш. Їхати я не стала нікуди, залишалася вдома. Червоний Хрест допоміг відновити, спасибі. У мене був будиночок із сусідом на двох. Рожеві мрії були зруйновані у 2014 році.
Тепер у селищі залишилися переважно одні пенсіонери. Роботи немає. Усі підприємства закриті. Багато людей у нас працювали в Луганську на заводах. Тепер ми повністю відрізані. Але мене це мало обходило. Я працювала вчителем середньої школи, викладала українську літературу.
Я перебувала у своєму будинку, коли було пряме влучення. Це сталося вдень. Міни лягали в городах, а потім прилетіло в будинок. Останнє, що я чула, були постріли, а вибух уже не чула, у мене була контузія.
Наслідки залишилися, але жити можна. Це найстрашніше, що мені довелося пережити. Усе було посічене металевими осколками міни, але мене не зачепило. Я залишилася без ушкодження, тільки контузія.
.png "Імена")
