Тут кілометрів 10 від аеропорту. У нас у городі аж три воронки. Вікна вибило, фронтон розбило, паркани розвалилися. Все розбите. Сусіди, як бахнуло – вони через тиждень і виїхали звідси зразу. Люди ховалися в підвалах. А у мене дружина хвора, вона лежить на ліжку. А я куди піду? Ховатися? Я на інше ліжко лягаю – і далі що буде, те буде. А кому ми потрібні? Ми тут одні.
Ходжу по дрова. А зараз куди підеш? У ліс небезпечно йти, там можуть бути снаряди. Я вже весь сад вирубав, дерева фруктові, все, що можна було. Діватися нікуди. Акацію рубаю. Ми приїхали сюди в 92-му році, вона вже тут росла. Шкода, а куди діватися? Топити вже не було чим. Обрубаю, забираю на дрова. А якщо акація закінчиться, тоді вже і топити не знаю чим.
Вісім місяців без світла сиділи. На дровах і готую, і все роблю. Дружину не кинеш. Як їхати в магазин на Тоненьке – це в Орловку або в Авдіївку за ліками. Добре, що велосипед, так години три – три з половиною я витрачаю. Приїжджаю, за нею прибирати та все інше.
Дружина:
Я ж не ходжу зовсім. Він пере, прибирає після мене. У мене серце хворе дуже, тиск, ноги відмовили. Хоч з палицями ходила, а тепер не можу ходити. Цілий рік майже, як почали стріляти. Через будинок наш стріляли всю ніч. І ось у мене на нервовому ґрунті, мабуть, відмовили ноги. І рука, ось бачите, яка стала – трясеться. Тут же коли стріляли, тут же нікого, ні медицина не приїжджала, ніхто. Я вже скільки на вулиці не буваю!
.png "Імена")
