Антропова Софія, учениця 9 класу Скадовського ліцею № 3 Скадовської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Климко Валентина Миколаївна

Війна. Моя історія

У кожного українця залишився в пам’яті день 24 лютого. Страх, біль, невизначеність переслідує нас і досі. Для кожного цей день почався по-різному. Багато хто думав, що цей день розпочне у звичному режимі, не підозрюючи, що життя їхнє поділиться на до і після. Незважаючи на страх, розпач, українці сміливо зустріли ворога й дали йому гідний опір. Але боротьба продовжується й досі.

Кожен робить свій внесок задля досягнення перемоги України: хтось займається благодійністю, хтось плете сітки на фронт, а волонтери збирають гроші на армію. Але найважча місія дісталася Збройним Силам України, вони боронять нашу країну й зараз.

Росіяни справді думали, що українці зустрінуть їх як визволителів і будуть підтримувати їхні дії. Але вони не вчили добре історію, а, втім, їхня історія — це суцільна брехня, хіба вони знають, хто такі козаки і що таке справжній козацький дух?

Тепер російська армія з кожним днем все більше і більше пересвідчується в незламності й волелюбності української нації.

Я розповім свою історію, що  відчувала, і як це було в моєму місті. О шостій годині ранку в рідному Скадовську Херсонської області я прокинулась від слів старшої сестри: «Почалася повномасштабна війна». Спочатку я взагалі не зрозуміла, що відбувається і не могла це усвідомити. О девʼятій ранку у мене почались уроки онлайн. Ми всі підтримували одне одного, і, чомусь, багато хто вірив, що війна закінчиться через два-три дні. Я була шокована, але намагалась зберігати спокій і підтримувати свою родину.

У перші дні війни я приховувала свої почуття, щоб не засмучувати своїх рідних. Але після кількох днів своїм емоціям дала волю: у мене почалася істерика.

Двадцять шостого лютого ми з татом поїхали за місто замалювати знаки населених пунктів, щоб заплутати ворога. У той день я побачила багато згорілої ворожої техніки, мені стало лячно. Дванадцятого березня російські війська зайшли у наше місто.

Декілька днів ми виходили на мітинги проти російської влади. Протистояли до того моменту, поки ці нелюди не почали стріляти в натовп та кидати гранати. Тоді ми думали, що гірше бути не може…

Згодом військові почали забирати патріотів у підвали, і там жорстоко катували їх. Людям довелося масово виїжджати на підконтрольну територію України, тому з кожним днем мешканців міста ставало все менше і менше. На жаль, у моєї родини не було можливості виїхати. Ми вірили, що зовсім скоро наші захисники звільнять наше місто від ворога. Було нестерпно бачити, як російські військові встановлюють свої правила та порядки.

Я прожила в окупації десять місяців, і це найгірший період мого життя. Окупація — це страх, розпач, нестача продуктів, тиск з боку рошистів...

Але найбільше мене вражало те, що багато людей (знайомих, родичів, друзів) перейшли на бік окупантів, підтримали їхні злочинні дії. Правильно в  народі кажуть: «Нам не так страшні московські воші, як страшні українські гниди». Війна, як лакмусовий папір, проявила кожного, і,  на жаль, серед нас є зрадники, через них убили та закатували багато світлих людей.  Ось такі реалії окупації. Планую колись написати книгу про все це, придумала навіть назву «Не моє дитинство».

Моя душа розривалася на частинки, коли я спостерігала, як окупанти розвішували свої прапорці на центральній площі, нахабно здираючи наші стяги. Так, ці 10 місяців були нелегкі. Але виїжджати з міста було теж складно і ризиковано. Ми наважилися виїхати в грудні минулого року.

Спочатку був Крим, потім поїхали через Росію в Грузію. У Росії в мене забрали телефони, почали випитувати інформацію. Психічний тиск був  сильним з їхньої сторони. Я дуже злякалася, тому що могла щось не видалити з телефону. Але в Грузії до нас дуже добре поставилися, не дивлячись на їхній проросійський уряд. Так ми опинилися в Румунії, там я прожила 9 місяців, а нещодавно повернулася в Україну. Я дуже сподіваюся, що найближчим часом поїду у вільний український Скадовськ.