«Просто в один день прийшла страшна війна і забрала в мене все»

Її батько воював разом із захисниками «Азовсталі» й потрапив у полон, а мати повернулася в Маріуполь до своїх батьків – тому Олеся не знає, як їй жити далі

Я з самого народження жила у невеличкому, але такому прекрасному місті Маріуполь. На момент початку війни мені було 17 років. В мене велика сім’я, ми з мамою, татом, бабусею, та дідусем жили в приватному будинку недалеко від площі Свободи. Я вчилася в коледжі, дуже любила ходити на танці, в мене було багато друзів, з якими я бачилася кожен день. Можливо, в нас не було багато грошей, але я могла хоч щодня бачити наше море, своїх близьких та рідних. Я мала все, що робило мене щасливою. Особливо меня запам’яталися моменти, коли бабуся ходила в магазин і кожного разу брала мені якусь цукерку або фрукти, чи ще щось солодке.

І ось, той страшний день, коли життя повністю змінилося. 24 лютого я різко прокинулася і побачила, як мама плаче. В цей момент вона мені сказала, що почалася війна, а батька забрали на фронт. Я не вірила…  Як в наш час може відбуватись таке звірство?!

Ми не хотіли виїжджати з міста, адже не знали, де тоді було безпечно, тому вирішили не ризикувати. Пішли в магазин і купили трохи запасів їжі - адже думали, що це все ненадовго. Я постійно була на зв’язку з усіма знайомими, доки це було можливо. Постійно дзвонила татові, щоб дізнатися як він, а він тримався!

Вибухи були чутні з першого дня. Десь 28 лютого в магазинах майже нічого не залишилося, були величезні черги. 2 березня вимкнули світло, десь наступного дня – воду, а ще через декілька днів вже не було газу.

Кожну годину стріляли, і це не закінчувалося ні на секунду. Прильоти були все ближчі. А російська авіація вщент руйнувала місто.

Ми, як і усі, збирали дощову воду, щоб було що пити, готували на вулиці, на нас були вдягнуті усі теплі речі. Ночували ми у великому сусідньому підвалі. Їжі було дуже мало: готували одну велику каструлю і насипали кожному по невеличкій порції. Води майже не було, тому пили по декілька ковтків. А той смак чаю з димом я не забуду ніколи!

Через те, що ми жили в приватному будинку, до нас пришли наші родичі, сподіваючись, що буде безпечніше. До мене приходили мої друзі, питали, як я, адже зв’язку вже не було. Всі підтримували одне одного. В Маріуполі неймовірно сильні люди.

Пам’ятаю, як ми з мамою вийшли, щоб пошукати їжі, а люди винесли всі запаси у двір і допомагали сусідам. Дуже часто починалися страшні обстріли десь о четвертій ранку – вони були настільки гучними, що тремтів увесь підвал, а свічки перевертались і гасли. Ось така вибухова хвиля була.

Я запам’ятаю на все життя, як рано-вранці гасили полум’я у домі поряд, як сусіди прибігали по допомогу, тому що в них не було більше дому… Коли просили домогти пораненим, запам’ятаю кожен літак, який скидував авіабомби на Маріуполь.

14 березня ми побачили багато людей з речами: виявилося, що вони пішки виходили з міста по трасі на Мелекіне. Вони просто йшли на свій страх і ризик. Ми не знали, чи вдалося їм вийти з міста. 15 березня лінія фронту була вже дуже близько до нас, наш район просто закидували мінами. Ми не витримали, швидко забігли додому, взяли мінімум речей, адже важливіше було вивезти більше людей. Коли я брала свій пакет, вилетіло вікно разом зі штукатуркою, а коли ми хотіли сісти в машину, то пробило дах у гаражі.

Від вибухів я впала на землю й плакала: ми не хотіли покидати дім, та бабусю з дідусем, які нікуди не поїдуть, як їх не проси. Я пам’ятаю чорний дим і уламки в повітрі. Ми швидко сіли у машину та поїхали. Тримали аркуш паперу з написом «діти», а на дверцях машини висів порізаний білий шарф як знак того, що їдуть мирні люди.

Ми приїхали до Ялти (Мангушський район, десь 30 км від Маріуполя). Там я була три тижні, чула знову вибухи, літаки, бачила російську техніку. Це було так страшно!

Ціни в окупації величезні, їжі майже не було, ми стояли по шість годин за гуманітаркою від Росії, бо виходу іншого не було. Давали мінімум продуктів, і прожити на такий набір було важко – грошей не було, роботи теж.

Я розуміла, що потрібно їхати в Україну, але мама не хотіла, їй потрібно було додому в Маріуполь, а тато вже був на «Азовсталі»…

4 квітня я з родичами поїхала у Дніпро, а після – на Київ. Нещодавно мені виповнилося вісімнадцять. Моя мама з бабусею та дідусем у Маріуполі, а тато в полоні. Живу я у родичів. Хоча я й виїхала з під обстрілів, та жити легше не стало. Щодня плачу за рідним містом. Я дуже сумую за рідними, за татом, нещодавно ходила на мітинг у Києві, на честь пам’яті героїв «Азовсталі».

Я дуже хочу повернутися в український Маріуполь. Ця війна забрала в мене все. Я не відчуваю більше радості. Я просто хочу додому. Не знаю, як далі жити і що взагалі робити.