Вчителька відмовилась від пропозицій своїх колишніх учнів - переїхати до них за кордон. Вона не збирається змінювати ні країну, ні професію.

Вранці мене розбудила дзвінком колега по роботі і сказала, що війна. Я одразу подзвонила мамі, вона сказала, що вже годину чує вибухи - вона живе ближче до кордону.           

Я дуже розгубилась: не знала, що робити, як діяти правильно. Шокувало, що мої рідні опинились в окупації. Кожен день я чекаю від них хоч якоїсь звісточки. Одного дня мені подзвонили і сказали, що в селі, де вони були, всіх розстрілюють... Я дзвонила і не могла їм додзвонитися - і це, мабуть, найстрашніші спогади.

Перші дні їжі практично не було, ліків також, бо все віддала сестрі, коли та тікала з дитиною в село. Їжу приносили колеги по роботі. Потім почали відкриватись магазини, і стало легше. Ліки передавали з Західної України, бо аптеки були зовсім пусті.

Все це не пройшло просто так. З племінницею зараз працює психолог, в мене проблеми з серцем.

Слава Богу, живемо разом з родиною, але дуже страшно, бо ми біля кордону. У мене є своєрідний талісман - іграшка, яку мені дала племінниця, коли тікала в село.           

Мене зворушувало до глибини душі, коли мої учні, які вже давно виросли і переїхали за кордон, кожного дня мені писали і звали до себе. Вони просили хоч якось доїхати до кордону будь-якої країни, де мене заберуть. Я працюю вчителем і нічого змінювати не буду, бо люблю дітей.