«Просинаєшся від «Градів», рахуєш, скільки впало, скільки долетіло»

Їздити працювати в палаючий Луганськ було дуже ризиковано, але Наталія робила це до останнього, поки її життя не стало під загрозою. Потім головною метою стало врятувати дітей.

В перші дні – це травень 2014-го, їздили на роботу, бо я ще в Луганську працювала в четвертій лікарні. Були вибухи. Ми потягом їхали і не знали, доїдемо чи не доїдемо. Потім у підвалах ховалися. Це жах.

Під час обстрілів скло повилітало з вікон нашого будинку. Дуже багато було воронок. Жахливий вид. Ці блокпости, постійні перевірки… Спочатку була окупаційна, так скажемо, влада. Потім українські воїни. Ми намагалися допомагати, харчі носили на блокпости нашим хлопцям – вони раділи.

Постійно розмовляли про дітей: як, куди їм бігти, як звідси та куди відправити, щоб хоч їх зберегти. Це, думаю, основна мета тоді була. Тому що такі активні бойові дії були, що ми намагалися випхати дітей кудись на мирне поле.

Хоча обстріли були ще довго, то більш, то менш, але таких активних, як спочатку, коли ти спиш і просинаєшся від «Градів», рахуєш, скільки впало, скільки не впало, скільки долетіло – таких вже нема.

Я постійно залишалася вдома. Діти переїхали, а у зятя були бабуся з дідусем. Біля автостанції хатинка була, і вони там дуже постраждали. Ми забрали їх до себе, але потім і нас дістало. Ми не переїжджали, в своєму домі були, тільки трішки вікна повилітали, а так нічого.

Десь 5 лютого 2015 року мені потрібно було прийти в Луганськ. Місто обстрілювали, активні були бойові дії. Дуже страшно було, лячно! Під мостом просиділа дуже довго, бо ні туди, ні сюди не можна було. Після того я дала собі слово, що жодного разу до Луганську не піду.