Циганок Крістіна, 9 клас, ліцей №183 "Фортуна"

Вчитель, що надихнув на написання — Степанова Олена Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 лютого – день, який я і всі українці запам’ятають назавжди; день, який змінив усіх нас. Того дня, замість будильника, я прокинулась через вибухи й сирени. Батьки вже теж не спали, вони почали нервувати від нерозуміння, що робити, куди бігти. Прочитавши новини, ми зібрали тривожну валізу та спустились у підвал, де вже було доволі багато людей. У жаху ми просиділи пару годин, потім піднялись додому, а коли знову чули вибух, бігли назад. Там ми провели цей жахливий день. Хочеться назавжди стерти його з пам’яті…

Наступного дня мама сказала, що нам треба поїхати до її родичів, і було невідомо, чи ще колись ми повернемося додому.

Тоді я плакала й не могла зупинитися, я просто не хотіла нікуди їхати, але вибору не було. Ми спакували всі необхідні речі та вирушили. У селі ми прожили 2 тижні, не без тривог і переживань.

Потім батьки вирішили, що нам потрібно поїхати в Данію до моєї тітки. Найгірше – залишити тата в Україні, тоді було ще більше сліз.

Не встигнувши влаштуватись на новому місці, ми знову вирушили в дорогу тривалістю у два дні. Прощання на кордоні з татусем було одним з найважчих моментів у житті.

Приїхати в Данію було полегшенням, адже там було спокійно й тихо, міг би хтось подумати, але не для мене. Я настільки хотіла додому, що на той момент мене не хвилювало нічого. Там я пішла в школу, вчила мову, з'явилися нові друзі, але бажання перекривало все, тому 5 місяців у Данії були нестерпними, хоча я люблю бути там, але не такий тривалий час. Дуже просила маму про повернення додому. Коли вже більш-менш стало спокійно, ми нарешті повернулися додому.

Це було прекрасне відчуття повернення на Батьківщину, звичайно, я була неадаптована до тривог і вибухів, але з часом до всього звикаєш.

Побачитись з друзями, зайти у свою кімнату, проїхатись вулицями рідного міста – як ковток свіжого повітря. 

Зараз живу майже звичним життям, про яке 3 роки тому могла тільки мріяти, як і багато українців.

Мої 1000 днів війни – це 1000 днів боротьби. Війна навчила цінувати кожну хвилину, кожен момент. Вона показала, наскільки ми сильний народ, і якщо є бажання, можливо все. Ця війна навчила мене ще більше вірити в людей та любити свою країну, планувати, працювати, поважати. І ще більше ненавидіти. Ненавидіти наших ворогів. Навіть пишучи цей текст і згадуючи всі ці емоції, зʼявляються мурашки по тілу…