Водолагіна Наталія, 9 клас, Одеський ліцей № 78

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лисенко Катерина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Іду рідною вулицею, якій, здається, немає кінця, вона зливається з небокраєм. Дорога схожа на чорну атласну стрічку, що веде до найрідніших людей - бабусі та дідуся. Я знаю, що попереду дім, де виросла моя мама, де ми з братом дорослішали кожного літа. Хочу прискорити ходу, щоб швидше побачити чепурну хатинку,  але не можу зрушити з місця…  

«Наталко, Сашко, прокидайтесь! Мерщій у коридор! Тривога!»? - я прокидаюсь від маминого стурбованого наполегливого голосу та бачу рідні  сумні очі, які перестали посміхатися, відколи почалась війна.

Це знову був той сон… Уперше він мені наснився за декілька місяців до війни, та час від часу повертався знову, ніби попереджаючи мене про розлуку. Снігурівка – місто мого дитинства, де живуть мої рідні. Маленьке, але нескорене містечко, яке переживе страшні вісім місяців окупації.

Війна для нашої родини розпочалася так само, як і для мільйонів українців - підступно, жорстоко.

Як же жити далі?! Життя ніби поставили на паузу, розділивши його на  щасливі моменти та розпач. Найстрашнішим був перший рік війни. Ми всією родиною спали в одній кімнаті одягненими  та тримали теплі речі поруч, щоб можна було всім, у разі загрози, не витрачаючи часу, спуститися до підвалу. Пронизливе виття сирен було для мене найстрашнішим. До цього звикнути неможливо! Тоді  здавалося, що зараз обов’язково щось трапиться з нами. І тільки тато, щоб заспокоїти нас із братом, завжди з посмішкою спокійно говорив, що все буде добре.

Сьогодні я розумію, що за тією посмішкою ховалося безліч тривог. Війна змусила нас  дорослішати з кожним днем.

І знову сон повертає мене до мальовничого містечка на півдні України, яке межує з Херсонською областю, до Снігурівки. Саме там жили й живуть сьогодні  мої рідні дідусь та бабуся. Початок війни розділив наші родини: зник зв’язок, а потім страшні три місяці окупації…

Я ніколи не забуду, як мама постійно ходила з телефоном, не випускаючи його з рук, бо боялась пропустити хоча б коротеньке повідомлення від батьків та брата. Нехай не почути голос, тільки дзвінок, - значить живі.

На той момент  я не знала, що вони у страшній біді, бо не було ні світла, ні води, ні продуктів у магазинах, ні можливості виїхати з міста. А ще щоденні обстріли… Увесь цей час мама ніби була не з нами. Ні, вона фізично була поруч, піклувалась про нас, але думками та душею була далеко. Уперше за три місяці страшної розлуки, коли пролунав телефонний дзвінок із незнайомого номера, ми почули рідний голос дідуся: «Ми виїхали!»  Мама заплакала, зі сльозами виходив весь біль, страх, переживання, які тривожили її постійно.  Говорять, що немає лиха без добра. Війна навчила нас цінувати важливі речі та розуміти, що матеріальні цінності нічого не варті без близьких людей.

Родина об’єдналася! Розпачу більше не було жодного дня. Була і є віра в Перемогу, особливо після звільнення Снігурівки  9 листопада 2022 року.

Мій сон став реальністю! Я стою на початку вулиці, якій, здається, немає кінця.  Дорога схожа на чорну атласну стрічку, яка  веде до найрідніших людей - до бабусі та дідуся. Пришвидшую ходу і опиняюсь на рідному подвір’ї в обіймах найрідніших людей. Я повернулась у місто мого дитинства. Як і раніше, увечері збираємося за великим столом, але вже не задля балачок. Всі разом з молитвою виготовляємо окопні свічки, щоб вони захищали та оберігали наших славних воїнів від вічної темряви. На жаль,  нічні тривоги стали частішими, і мамин наполегливий голос так само нас будить уночі, але страху немає, бо є впевненість, що наші Воїни тримають міцно небо, захищаючи  мою рідну землю, мій незламний народ.

Я щиро вірю  в Перемогу і в те, що очі всіх українських матерів сяятимуть від щастя та радості, обіймаючи своїх синів!