Рудак Аліна, 9 клас, Підлиманська гімназія з початковою школою – філія Опорного закладу «Борівський ліцей (із внутрішніми структурними підрозділами та філіями)» Борівської селищної ради Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рудь Ольга Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Це слово я чула до 24 лютого 2024 року нечасто, хіба що на уроках історії та літератури. А потім воно вп’ялось у мою свідомість, як якийсь страшний павук. Ніколи не забуду, як на світанку мама забігла в хату і крикнула: «Нас бомблять! Це все - війна!» Більше я до школи не пішла…

Перший місяць вся наша родина просиділа біля телевізора, дивлячись новини. Все  чекали почути гарну, заспокійливу інформацію. Але її не було.

Найстрашніше було, коли над нашими хатами пролітали ракети й літаки. Летіли так низько, що, здавалося, зачеплять дах хати. Я закривала руками вуха, щоб не чути цей моторошний гул, падала на підлогу, просячи Бога нас врятувати.

Вже потім ми зрозуміли: бомблять наш Ізюм.

Рашисти зайшли в село. Люди всі оніміли, вулиці спорожніли – життя зупинилося. Кожного дня, стоячи на городі, я спостерігала, як ворожі колони техніки рухалися понад лісом за селом. Одного разу почала рахувати: одна машина, друга, третя… вісімдесята. Мов гадюка, петляла колона по дорозі. Тоді я подумала: яка велика  сила, та  вона нас розчавить блискавично. Хіба можна її побороти, зламати і знищити?

Дуже дратував рашистський триколор, намальований  скрізь: на стовпах, деревах, парканах, будинках. Так хотілось бачити наш рідний - прапор жовтого колосся і блакитного мирного неба!

В окупації ми прожили 72 дні. І світла не було, і газопостачання, а про зв’язок уже і не згадували, тому нічого не знали про те, що відбувається  на вільній Україні. На початку жовтня помітили незрозумілий рух російських фашистів. Розуміли: щось повинно трапитись. Але куди переважать терези – ніхто не знав. Уже увечері 3 жовтня в село зайшли наші.

Це був один з найяскравіших, найприємніших і найемоційніших моментів у моєму житті. Хто  не був в окупації, той не зрозуміє стану  внутрішнього тремтіння.

Було багато сліз, багато емоцій. Мені хотілося вибігти за село і на всі груди закричати, випустити оцей внутрішній дух на волю, щоб увесь світ почув про мою радість. Ми всі сп’яніли від щастя. Хоч не було світла, інтернету, зате була радість зі сльозами. Багато ми чули і бачили за цей час. Мама говорить, що можна написати книгу, в якій би розказали людські історії, почуті від військових – наших «котиків».

Скільки ще много болю, несправедливості, відчаю ми бачили в їхніх очах! Війна несе тільки горе, жаль, що це розуміють не всі.

Пройшло 2 роки, як мій край звільнений. Але знову важкий тягар лежить на душі. Погані новини наздоганяють нас. Невже знову все повториться?