Мені 54 роки, я інвалід, не працюю зараз. Чоловік служить в армії. Ми з Дружківки, а зараз - в Полтавській області, у місті Пирятин. 

В перший день ми прокинулися від вибухів. Страшно було, все тряслося. Не знали, що буде далі. 

Води і світла не стало, медикаментів в аптеках не було. Потім трішки підвозили. Люди у нас дружні, підтримка постійна була, нам тут гуманітарну допомогу давали. Ну спочатку взагалі гарно було, а зараз якось вже не дуже.

Мені запропонували поїхати по програмі в Болгарію, і я поїхала спочатку туди. Сама просто поїхала, а чоловік і дитина тут залишилися. Спочатку там було непогано, а потім так додому хотілося, що було вже все одно: війна чи ні.

Я думаю, що ми зрозуміли, які ми рідні, цінувати стали більше один одного. Війна одрізала тих людей, які були не тими, ким здавалися. Які, на жаль, залишилися на стороні ворога. Моя донька живе там. І ми так ворогами стали.

Не знаю, коли це все може закінчитися. Але бажаю, щоб у нас все було, щоб нам радісно було, щоб не було горя, щоб люди раділи чомусь, були щасливі.