Я з Харкова. Мені 36 років. У мене все було гаразд: була гарна робота, квартира, машина. Дитина навчалася в школі. 

24 лютого бомбили місто Харків і П’ятихатки, де я мешкала. Прокинулася від того, що трусився дім. Я швидко зібрала дитину, ми стрибнули в машину і поїхали в центр міста, де мама жила, але там було не набагато краще. Посиділи в неї десь до третьої години дня. Я зрозуміла, що ліпше не буде, і ми поїхали в Дніпро. 

А зараз ми у Світловодську. До Харкова так і не повернулися. 

Були влучання в нашу квартиру. Вікон немає, дах дуже пошкоджений: там просто діра. До того ж, немає опалення, водопостачання, і зараз у квартирі жити неможливо.

Мама моя за кордоном. На нашу родину війна дуже вплинула. Дехто втратив роботу, хтось не може повернутися. У тому районі, де ми жили, немає жодного цілого будинку. 

На початку війни мені допомогла евакуюватися з Харкова фірма, де я працювала. Нам винайняли готель, а потім моя керівниця допомогла, ми в неї місяць жили.

Мені б дуже хотілося, щоб держава відновила пошкоджене майно громадян. Неприємно чути, що саджають квіти, роблять дороги, а людям нема де жити. Дуже хочеться, щоб звернули увагу на звичайних людей.