Шибінська Таїсія, 11 клас, Новомиколаївський ліцей №1 Верхньодніпровської міської ради, Дніпропетровська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Шибінська Алла Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів… Як страшно звучить ця фраза сьогодні… Дуже страшно.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, мені було 14 років. Я була досить безтурботною дівчинкою. Щасливиця — я зростала в чудовій родині, навчалася в школі, мала багато друзів.

Цей чорний день — 24 лютого 2022 року — вихором увірвався в життя всієї країни і в моє також.

Коли я побачила бліде та стурбоване обличчя мами і почула від неї це страшне слово «війна», моє серце стислося від неймовірного болю та страху, а очі наповнилися слізьми відчаю та безпорадності.

Раніше про війну я чула лише на уроках історії, бачила у фільмах, а в цей день я всіма клітинами свого ще юного єства відчула, що цей жах став реальністю. Відчула, але розум відмовлявся в це вірити. Я все ще думала, що це якась помилка, пройде зовсім небагато часу — і все з’ясується, усі з полегшенням видихнуть, почувши радісну звістку: «Не панікуйте, усе добре, трапилася прикра помилка…»

Але… Цього не сталося.

Уся моя сім’я, як і вся країна, якоюсь невидимою силою була прикута до екрана телевізора. А там… Волосся ставало дибки від побаченого і почутого…

На моє питання «Що робити?» я не знаходила відповіді.

У пам’яті спливає той зловісний четвер, коли ми прийшли до школи. Усі були знервовано-розгубленими. Але мене особливо вразили декілька хлопців-шестикласників, які, спускаючись сходами з другого поверху, декламували духовний гімн України Олександра Кониського:

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни…

Сказати відверто — тоді я подумала: «Знайшли час». Але ці слова, без сумніву, запали мені в душу.

Невідомість, постійний страх, напруження забрали в мене сон.

Мені здавалося, що, заснувши, я не зможу прокинутися. А ще перед очима були зруйновані будинки, скривавлені люди, у вухах — плач і стогін тих, хто став першими безневинними жертвами цього кривавого терору.

Я плакала. Дуже багато і часто. Утішала мене мама. Обійме, притулить до себе, говорить тихим голосом: «Не плач, доню, усе в Божих руках. Господь любить нас і зможе захистити».

Отоді згадалися мені й слова «Молитви», продекламовані шестикласниками, і цитати з Біблії, у яких сказано про захист самого Бога, і чуті не раз у недільній школі історії з Божого Слова про людей, яким допоміг Господь у найскладніших випробуваннях.

Треба сказати, що я з дитинства ходила в недільну школу, захоплювалася чудесами, які здійснював Ісус. До душі мені завжди були псалмоспіви. І я згадала Псалом дев’яностий.

Увімкнула пісню — і зазвучав він у душі моїй новими мотивами:

Той, хто живе під покровом Всевишнього,
У тіні Всемогутнього спочиватиме…
Твердиня моя — Бог мій, на Нього надію покладаю…
Не будеш боятися жаху нічного, ані стріли, що вдень летить…
Впаде поруч із тобою тисяча ворогів, і десять тисяч — праворуч від тебе,
Але до тебе вони не наблизяться.

Я проспівала цей Псалом кілька разів і… заснула.

Відтоді мій сон потихеньку почав налагоджуватися.

А що ж відбувалося вдень? Я, як і всі, прокидаючись кожного дня, сподівалася на гарні новини. Але їх не було...

Мама з татом, трохи оговтавшись, пішли до селищної ради: тато записався добровольцем у тероборону, мама — у групу першої медичної допомоги.

Я теж почала думати, чим зможу бути корисною. І робота знайшлася.

Спочатку в школі, потім у приміщенні селищного Будинку культури небайдужі жителі нашої громади організували плетіння сіток. Ми з однокласниками долучилися до цієї справи.

А потім з’явилися вони — перші переселенці зі Сходу України. Голі, босі, простоволосі, із жахом на обличчях та надією в очах.

Вони прийшли до нас у церкву. Саме тут старшими братами та сестрами було організовано надання гуманітарної допомоги.

І ми, дівчата-підлітки, допомагали, чим могли: розбирали речі, принесені жителями селища, пакували продуктові пакети.

Бувало, так втомишся, що ні рук, ні ніг не чуєш. А на душі — радість: хоч чимось змогла допомогти цим нещасним людям, котрі цього зимного березня залишилися без нічого.

А потім була допомога на фронт. І ще дуже багато чого...

Так проходили дні за днями, тижні за тижнями, місяці за місяцями... Страх і напруга, здавалося, не зменшувалися.

До цього ще й додалася втома. Ні, не від фізичного перенавантаження, а від морального виснаження.

А в голові одне запитання: «Коли? Коли нарешті кінець цьому жаху?» Відповіді не було.

А життя продовжувалося. Я, як і всі, почала вчитися жити в нових реаліях. Було дуже складно, але я пообіцяла собі, що буду робити все, що від мене залежить, щоб зберегти своє ментальне здоров’я. А ще — чим зможу, буду допомагати іншим.

Сьогодні — 24 жовтня 2024 року, понеділок, 978-й день повномасштабного вторгнення… Не віриться… Ще два роки тому ми рахували дні десятками, а зараз — уже сотнями. Наближається тисяча...

Як же хочеться, щоб цей смертельний годинник зупинився назавжди, не досягнувши цього чотиризначного числа.

Щодня прошу в Бога про це. А ще молюся, щоб Він заступився за Україну, помилував народ, зберіг та захистив усіх нас.

Живу вірою в те, що так і станеться…