Аксьом Максим, 16 років, студент 2 курсу Оптико-механічного фахового коледжу Київського національного університету імені Тараса Шевченка, група ІПЗ-21, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - О.В. Романюк

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Я народився в м. Київ. Першу частину свого життя прожив в мирній Україні. З 2014 року Росія розпочала війну проти України і дорослим уже тоді було зрозуміло, що добра не буде. Їх побоювання підтверджувались з усіх боків: з новин, з розповідей знайомих та друзів. Вже у 2015 р. мого рідного дядька мобілізували до ЗСУ і ми декілька разів їздили його провідувати в навчальний центр «Десна». А я навіть тоді ще не усвідомлював до кінця усієї небезпеки. І коли його відправили до сектору М, на нульову позицію, вдома ще було мирно і спокійно, здавалось, що нічого не відбувається.

Ми (я, молодші брати та батько) всіляко підтримували дядька та його військових побратимів. Навіть малі малювали мотиваційні та патріотичні малюнки, робили поробки, котрі потім батьки разом з волонтерськими посилками відправляли через польову пошту на нульову позицію фронту.

На знак солідарності, ми неодноразово ночували на підлозі під вікном, як наш дядько – в окопі. Таким чином, друга частина життя продовжувалася й реалізовувалася під час воєнних дій.

Усвідомлення усіх реалій війни прийшло 24.02.2022 р. Це був переломний момент. Очі дивились на дим і спалахи за вікном. То у передмісті Києва та на його околицях відбувались запеклі бої. Я бачив, знав і кожною клітинкою відчув, що творилось у Бучі. Занурення у тривожний сон та прокидання від нього під звуки вибухів та моторошного шиплячого звуку крилатих ракет – така була наша нова реальність. Можливо, з часом знайдуться слова щоб описати ті відчуття, але не зараз. Зараз свідомість лише занурює у страх та паніку.

В голові крутилися й крутяться страшні думки про те, що наступна ракета влучить в наш будинок і ми всі загинемо…

Особливо моторошно під час повітряних тривог, бо у нас поблизу не має бомбосховищ. Залишається лише ментально бажати нашим воїнам орлиної гостроти для виявлення та знешкодження усіх ворожих ракет.

У нас були зібрані тривожні валізи, батьки вагалися – евакуюватися за кордон чи ні. Врешті, довіра до президента і ЗСУ перемогли, вони прийняли рішення залишитися в Україні і до переможного кінця допомагати усім чим тільки зможуть. Так, ми з батьками й моїм молодшим і пережили на останньому поверсі багатоповерхівки ті страшні часи перших днів другої хвилі війни.

Нам довелося перелаштуватися в побутових питаннях, перебороти сором прийняття гуманітарної допомоги, бо це була запорука фізичного виживання.

Добре, що навчання в коледжі відновилось швидко, я примусив себе відволіктися та сфокусуватися на ньому. Мабуть це мене захистило і врятувало від негативних думок, страх потроху пройшов, змінившись клопотами завершення навчального року, складанням іспитів та підготовкою до ЗНО.

Втретє страх смерті я відчув 10.10.2022 року під час масованого ракетного обстрілу Києва: знову чулися гучні вибухи, виднілися стовпи диму від ракетного влучання. Знову стало страшно – чи виживимо ми в цей раз?

Як ми перезимуємо зиму, якщо зруйнують ТЕЦ? Невже доведеться евакуюватися? Коли ж це все нарешті скінчиться і настане Мир?...

Після пережитого, навесні 2022р, особливо, 10 жовтня, я розумію, що Мир, це дуже вартісний але умовний стан соціуму, котрий може в будь-яку мить змінитися на війну. Є думка, що мир, це стан між війнами, коли всі відновлюються і готуються до нових зіткнень, нападів та захистів. Я розумію Мир не лише як спокійне і тихе життя, а і як здатність в любу секунду дати відсіч ворогу та знищити його з мінімальними втратами та витратами і максимально швидко повернутися до спокійного життя та розвитку. Але це вимагає колосальних капіталовкладень у технології та озброєння, бо вони також частина Миру.

Тож, на майбутнє, моя мрія особистого вкладу в Мир, як майбутнього програміста, полягає в активній участі в ІТ сфері для створення нових високотехнологічних автоматизованих засобів космічної розвідки, та віддаленого і роботизованого ведення бою.