Смолярчук Анна, 11 клас, Смілянський навчально-виховний комплекс "Загальноосвітня школа І ступеня - гімназія імені В.Т.Сенатора" (з дошкільним підрозділом) Смілянської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маслюк Наталія Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів. Двадцять чотири тисячі годин. Мільйон чотириста сорок тисяч хвилин. Вісімдесят шість мільйонів чотириста тисяч секунд. Кожна з них сповнена відчаю, безнадії, болю, втрат і перемежована гордістю, захопленням, вдячністю, сплетеними в секунди-хвилини-години-дні-місяці.

Такі крайні вияви визначають сьогодення: моє життя, буття мого народу, сучасність моєї Батьківщини.

«Доню, почалося… Війна». Той стривожений мамин дзвінок уранці 24 лютого 2022 року розколов моє існування на «до» і «після». Слова грудкою застрягли в горлі, а за 15 хвилин я вже почула перший вибух, уперше відчула тваринний страх через загрозу життю своєї родини.

Спогади немов моторошний сон. У паніці збираю сумку з речами, прихопивши сімейну фотографію і кілька дрібниць, які пов’язують мене з безтурботним дитинством.

Але невідступне відчуття невідомості і моторошний неспокій проймають до кісток, відбираючи змогу мислити раціонально. Питання, що робити далі, було найголовнішим в той день не лише для мене, а й для мільйонів українців. Кожне «Усе буде добре» чи «Я тебе люблю» від рідних раптом набуло нового, глибшого змісту, а смс-повідомлення «Як ти?» зігрівали теплом.

Але зневіра, лють, ненависть впліталися в нашу буденність. Набування болісного досвіду навчало розуміти справжню цінність усього, що маю, і бути вдячною за кожен прожитий день, за кожну подаровану мені можливість, зустріч або знайомство.

Згодом, перебираючи зібрані нашвидкуруч того зимового ранку речі, звертаю увагу на старенький фотоальбом, який містить багато спогадів про подорожі мирною Україною. Світлини з відвіданих міст, музеїв, пам’яток, з відпочинку на морі – гамірному, веселому, неокупованому.

І раптом фото з підписом «Я люблю Каховку» пришвидшує ритм мого серця. Наповнені привітними людьми вулички, бабусин дім, любов і турбота – все те, з чим я асоціювала місто, зринуло в пам’яті.

Я відчуваю сльози на своєму обличчі, вони повертають мене до жорстокої реальності. Реальності, де є вторгнення, окупація, підрив ГЕС і усвідомлення того, що більше ніколи не буде, як раніше. Це розкраює мені серце.

Усе остаточно змінилося у 2023 році, коли знищили бабусин дім –результат важкої праці, утілення щирої любові моїх бабусі й дідуся, скарбницю моїх безцінних дитячих спогадів та живу історію нашої родини.

Тепер він існує лише в нашій пам’яті й на сторінках фотоальбому.

Саме тоді я усвідомила, що «програє не той хто падає, а той хто не хоче вставати». Рішення не боятися, бути сміливою, стати такою, якої потребує мій народ, прийшло до мене блискавично, незважаючи на юний вік.

Я розуміла, що кожен з нас має свою зброю: на полі бою, у підтримці оточення, у самовідданій праці. Моєю зброєю стало волонтерство – не просто допомога, а свідома діяльність, народжена з болю і співчуття.

Кожна людська історія ранила мене, та найбільше серце боліло через дітей, які недограли, недобешкетували, не поласували смаколиками, не змогли піти до своєї школи на улюблений урок. Діти, життя яких поруйнувала війна, потребують не лише даху над головою, їм необхідна любов та підтримка.

Саме тому я приєдналася до «Східний менті» – волонтерської громадської організації, яка стала для мене другою родиною.

Провівши безліч зустрічей із дітьми, у яких загинули батьки, які досі знаходяться в окупації та дітьми просто з тяжкою долею, я упевнилася у значущості допомоги один одному. В єдності, людяності, емпатії, підтримці наша сила, адже саме ми, молодь, і є майбутнє.

Мій шлях у тисячу днів війни – це поступ від страху до відваги, від розгубленості до рішучості, від відчаю до надії. Це шлях, яким проходить більшість українців, і ми точно знаємо, що він веде нас до перемоги – жаданої, справедливої, історично важливої.

Досвід життя в активній фазі війни навчив мене цінувати кожну мить існування, кожну можливість реалізуватися, кожну нагоду бути собою. І я вірю: прийде день, коли ми не рахуватимемо наступні роковини війни, а відзначатимемо річницю миру.

І тоді, озираючись назад, усвідомимо, що ця тисяча днів зробила нас особливими – Сильними, Вільними Українцями.