Маренич Матвій, 9 клас, Комунальний заклад ''Харківська гімназія № 52 Харківської міської ради''

Вчитель, що надихнув на написання есе - Широка Ганна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Весну 2022 року я чекав з нетерпінням. Хотів спостерігати, як розпускаються бруньки на деревах, з’являється перша трава, хотів почути спів птахів. Збиралися з родиною поїхати на відпочинок. На жаль, мої мрії не здійснилися: замість цієї краси я почув постріли, побачив зруйновані будинки…

Мене звати Матвій. Народився у місті Куп’янську, проживав у селищі Ківшарівка Куп’янського району Харківської області, але мені зі своєю родиною довелося виїжджати зі свого рідного містечка, тікаючи від обстрілів. На жаль, у моїй країні йде війна майже три роки, а на момент її початку мені було 11 років. І коли почалося повномасштабне вторгнення, я не розумів, що відбувається і з якими труднощами нашій родині доведеться зіткнутися. Коли окупували моє рідне місто, нам довелося пережити важкі часи.

Нічого не працювало, продуктів ніде було купити, транспорт не їздив…Так нам довелося жити сім місяців. Але я завжди вірив, що нас звільнять.

Пам’ятаю цей день.  28 вересня у наше селище зайшли українські військові, звільнивши нас від окупації. Уже 30 вересня було організовано перші евакуаційні рейси. Почали масово вивозити людей до міста Харкова. Дізнавшись про це, мої батьки зібрали найнеобхідніші речі і наступного дня, 1 жовтня 2022 року, нас спочатку привезли до міста Куп’янська, потім усіх людей пересаджували до інших автобусів і везли до селища Шевченкове Харківської області. Тут нас нагодували, видали гуманітарну допомогу. Кому було потрібно, тих поселяли у гуртожитки, надавали медичну допомогу.

Людей було дуже багато, щогодини прибували нові евакуаційні автобуси, з яких висаджували людей і знову їхали на евакуацію.

Пройшовши реєстрацію, мене, моїх батьків і молодшу сестру повезли до міста Харкова. Коли приїхали у місто, людей почали поселяти у гуртожитки, надавали все необхідне, оформлювали фінансову допомогу. Нам було де зупинитися, тому ми одразу поїхали до родичів. Наступного дня я з батьками прийшов оформлюватися до нової школи. Зараз я навчаюся у гімназії №52 міста Харкова.

Мене щиро прийняли до учнівського колективу. Я маю багато друзів.

Але як би добре тут не було, все ж хочеться дочекатися перемоги і повернутися до рідної домівки. Сподіваюся, що скоро настане мир і ми  повернемося  до рідного Куп’янська. Наше місто відбудують і воно стане ще кращим, ніж до війни. Я вірю в перемогу, у Збройні Сили, у нашу Україну!