Ільїна Тетяна Володимирівна, вчитель, Новотроїцький ліцей №1 Новотроїцької селищної ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна для нас почалась, як і для всієї країни, з розстрілу на майдані. Потім була окупація Криму, бойові дії на Донбасі та тривожне почуття неймовірної біди, яка неодмінно мала статись. І, мабуть, тому, коли 24 лютого о п'ятій ранку почулися вибухи, паніки не було, було лише холодне розуміння — почалось.

Уже о дев’ятій ранку селище було окуповане. Ні поліції, ні суддів, ні прокурорів, ні прикордонників. Усіх організовано вивезли ще 22 лютого, залишивши населення сам на сам з окупантами.

Через тиждень всі магазини, аптеки, заправки були порожні. На всіх виїздах блокпости рашистів. А ще були мітинги. Тисячі людей з прапорами. Була надія, що нас не забули і, якщо не звільнення, то хоча б коридори для виїзду нам організують. Ішли дні, надія зникала. Ми виявилися нікому не потрібні. Прийшло розуміння, що треба вибиратись своїми силами. З’явилися перевізники, які за немалі гроші вивозили людей на неокуповану територію.

Але вони старались не брати чоловіків, бо тоді машини перевіряли набагато ретельніше.

Зрештою знайшли хлопців, що згодились вивезти нас з окупації. З речей дозволили взяти по одній валізі на людину. Так все життя, все що нажили за пів віку, вмістилось у дві валізи. Не скажу, що переповнював жаль, було чітке розуміння, що жити з окупантами ми не зможемо, тож треба їхати.

Виїхали вранці. Перше, що кинулось в очі, — абсолютно пуста траса. Перший блокпост вразив прапором СРСР.

Який стосунок дохла і забута держава має до окупантів, я мало розумію. Потім блокпости пішли один за одним. Яких тільки прапорів ми там не бачили. ДиНиРи, ЛиНиРи, Чечні, Росії . На кожному блокпосту зупиняли. Таке враження, що бомжів вздовж траси наставили. Беззубі, неохайні, смердючі та злі. Таким чином за 120 км проїхали тринадцять блокпостів. Чотирнадцятий був у Василівці, де й був пункт пропуску на незалежну Україну.

За словами перевізників, поїздка мала закінчитись за один день. Але якраз того дня трапилась пригода, яка залишила нас на лінії фронту на три доби.

У черзі на виїзд було багато вантажівок з овочами. Як ми зрозуміли, там був налагоджений такий собі бізнес. Рашистський начальник брав з кожної вантажівки мзду і давав дозвіл на виїзд. Того дня він, як завжди, робив об'їзд, збирав гроші й наїхав на свою ж міну. Мало того, що здох сам, так ще й під вибух потрапили люди з колони. Казали, що загинула тринадцятирічна дитина. Приїхала військова прокуратура, виїзд закрили.

Колона біженців складала понад п’ятсот машин. Стояти можна було лише на асфальті, узбіччя заміновані, ні туалетів, ні води, ні їжі.

Стояти можна було лише в одній колоні. Коли хтось заходив на зустрічну смугу, солдати починали стріляти. По цій смузі їздила тільки військова рашиська техніка. Заночували в машині. Зранку водії вирішили спробувати проїхати по селах. Тут і почалось націкавіше. У кожній посадці, як таргани, солдатня. У кожному селі блокпости. П'яні солдати з гранатометами і кулеметами. Усюди міни. Проїхавши кілька сіл, ми зрозуміли, що з того нічого не вийде. Довелося вертатись у Василівку і чекати.

У цій колоні ми простояли три доби. Малі діти, хворі люди, собаки — усі стояли на спекотному сонці, на розпеченому асфальті. Особливо діставала нестача води.

Третя ніч була особливо пам'ятною. Москалі дуже нервували, всю ніч стукали автоматами в скло машин, забороняли вмикати навіть підсвітку в салонах, переставляли машини тільки у відомому їм порядку. Стало зрозуміло, що щось має відбутися. А зранку колона рушила. Ми думали, що буде обшук, але автомобілі спокійно проїхали всі блокпости. Як пізніше нам розповіли, орки десь ділись, на шлагбаумах нікого не було і водії самі прибрали всі перепони.

Як так сталося, ми й досі не знаємо, але колона в тисячу машин поїхала на вільну територію.

Потім була «сіра зона», розбиті села, українські блокпости і наш Прапор. А ще були сльози.