Ігнатенко Аміна, 11 клас, Плосківський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Попович Валентина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Звук будильника... Холодний ранок. Мені 13. Єдине, про що я думаю, це контрольна з математики та коли вже канікули. Але в країні почалось повномасштабне вторгнення. Маючи таку особливість, як говорити уві сні, вмикати диктофон вночі (це вже як обов’язок), але запис під назвою "24.02.2022" забути неможливо.

До цього ранку було звичайне життя, сповнене радісних моментів, але в один момент все перевернулось з ніг на голову. Близькі родичі одразу зібрались в одному будинку, це, напевно, було найбезпечніше місце. Дядько зі своїм сином зранку виїхав з Бучі, а його дружина на наступний день тікала звідти під гуркіт ракет над головою. В ті моменти її серце, напевно, виривалось з грудей. Спочатку все здавалось як щось далеке, але з кожним днем приходило розуміння, що це не так. Мати дуже погано все це сприймала, не могла спати вночі. Кожного ранку звуки вибухів змушували прокидатись без будильника. Знаючи, що таке окупація лише з уроків історії або кінофільмів, не можна було і подумати, що це стане реальністю. Через декілька днів дорослі люди прийняли радикальне рішення покинути все та поїхати в безпечніше місце, якщо це можна так назвати. В такі моменти не потрібно падати у відчай. Коли прощалась із братом, не було слів. Він залишився з моїм дідусем, дядьком та тіткою. Думки про те, що це всього на два тижні, заспокоювали.

Остання ніч на теплому ліжку... І ось я стою з маленьким рюкзаком, в якому лежало трохи одягу, печиво та улюблена іграшка. Вже більше двадцяти чотирьох годин на ногах, хоча не потрібно забувати про сон на шині від машини.

Нарешті, сидячи в теплій кімнаті з чашкою чаю, але в чужій країні, не можу відчувати себе в безпеці, коли всередині пусто.

Одного ранку прокинулась від звуку дзвінка маминого телефону. Почула голос тата. Серце наповнилось болем. Його забирають на війну. Ця фраза врізалася в серце. Пройшло вже більше двох років, а цей спогад досі викликає сльози. До всього ще додались переживання за дуже дорогу людину.

Через три місяці в серці нарешті з’явилось щось живе. І ось я стою з маленьким рюкзаком, в якому лежали деякі солодощі для моїх друзів . Декілька з них були в селі під час окупації. Хвилювалась в ті моменти, коли вони не відповідали на повідомлення. Їхні історії були переповнені жахом, в ці моменти я зрозуміла, наскільки важлива підтримка в складні часи.

Продовжувала навчання в частково зруйнованій школі, було важко морально. Кожного дня ти бачиш наслідки і можеш лише уявити, що переживають люди на прифронтових зонах. Але навчання важливе в моєму віці.

Я брала участь y проєкті "UActive", команда нашої школи перемогла в проєкті , вигравши п'ять тисяч доларів, в результаті чого в нашому ліцеї з'явився коворкінг. Тепер ми виготовляємо супові набори для військових, плетемо сітки.

Це чудовий спосіб зайняти вільний час. Ніколи не забуваємо, через кого маємо можливість спати в теплому будинку.

І ось я стою з маленьким рюкзаком, в якому підручники та зошити, мрію вступити в університет та отримати професію, яка точно має значення для нашої країни.

Війна залишила глибокий слід в моєму серці, але це те, що не вбиває, а робить сильніше. Твори рідною мовою про наші історії мають важливе значення. Я тут, щоб довести це. Зараз мої думки та дії лише про майбутнє. Бажаю всім миру та спокою. Так хочеться прокинутись одного разу і почути: "Війна закінчилась!"

Звук будильника. Холодний ранок. Мені 16…