«Під час першого ж обстрілу загинули наші друзі»

Початком війни став перший обстріл. Ми чули, коли десь там починалося. Боялися, але думали, що нас обійде стороною. І коли я збирала речі, чоловік говорив: «А мої поклади назад. Усе буде нормально, не хвилюйся». І так вийшло, що після першого обстрілу ми виїхали, і чоловік виїхав у чому був. Ми поїхали на півтора місяці. Мої батьки живуть у Добропільському районі, тому ми трохи побули в них і повернулися додому.

У мене була подружка. Вони з чоловіком хотіли виїжджати до Криму. У них там жили родичі. Вони були в мене, я кажу: «Може, не їдьте? За будинком я догляну, ми все одно будемо тут». Ще сподівалися, що все буде добре, не так страшно. А потім все сталося. Подружка о другій годині від мене пішла, а о четвертій вже все почалося. І ось так ми розлучилися. Вони були вдома удвох із чоловіком, так і загинули. Залишили дочку. Вона була в Донецьку.

Зараз ми вже не боїмося, якось звикли. Зараз немає такого, хіба що постріляли, але вже не так страшно.

Мрію, щоб повернувся мир, щоб усе повернулося на круги своя, і щоб діти не відчули те, що довелося нам. Наше ставлення до життя змінилося, ми почали користуватися тими миттєвостями, які є зараз, і не відкладати все на потім.