Лукасишина Софія, 10 клас, Осламівський ліцей Віньковецької селищної ради Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Султанова Валентина Анатоліївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Іноді тиша буває гучнішою за крик. Особливо тоді, коли вона - тиша невідомості. Вона не стихає вночі, не покидає вдень. Вона точить серце крапля за краплею. Вона - як порожнеча поруч, яку не заповнити жодними словами.

Ще зовсім недавно вони були разом - щаслива родина, як сотні інших. Діти. Онуки. Плани на весну. Теплі ранки з кавою. Вечори з розмовами. Він - її чоловік, її опора, її крила. З перших днів війни став на захист країни. Мобілізований, він обіцяв берегти не лише Батьківщину, а й їхній дім.

А потім - тиша. І вже майже рік - жодної звістки. Зник безвісти.

Це слово - як вирок, що не має крапки.

Жінка ходить містом із його фото, стискає його усмішку в руках. На кожній акції - вона. Поруч - інші. Такий ж біль в очах, такі ж обличчя, які вже стали одне для одного родиною. Бо тільки той, хто чекає, розуміє іншого, хто теж чекає.

Місто знає цю жінку. Її погляд - суміш сили й безсилля, любові й відчаю. Вона мовчки стоїть серед натовпу, а всередині повторює одне: «Поверніть мені мої крила - мого чоловіка…»

Акції, що щотижня проходять у центрі міста, стали більше, ніж протестом. Вони - крик надії. Спосіб бути почутими. Спосіб не дозволити забути. Бо поки шукають, поки згадують, поки кричать - є шанс.

Ця подія змінила все.

Вона оголила найглибше: те, що ми іноді називали буденністю - ранкове “Доброго ранку”, дотик руки, тиха присутність - стало безмежно цінним.

І водночас вона показала: навіть у темряві є світло. Бо навколо - допомога. Люди приходять, обіймають, тримають за руку. Приносять чай. Малюють плакати. Говорять - “ми з вами”.

Ці слова не повертають, але вони рятують. Від порожнечі. Від повного розпаду всередині.

Сила допомоги - в тому, що вона не замінює, а підтримує. Не зцілює, але дозволяє жити. Вона - міст між болем і надією. Вона - як невидимі руки, що обгортають плечі в найстрашнішу мить.

Ми віримо. Віримо, що кожен буде знайдений. Що кожен повернеться - живим або знайде вічний спокій вдома. Бо країна, що пам’ятає своїх воїнів, має серце. І має силу.

А жінка продовжує чекати. З фото в руках. З вірою в серці. Зі словами, які розривають душу: «Поверніть мені мої крила…»